й пообіцяв уважно вивчити всі зауваження і врахувати їх максимально.
– Ти можеш із чимось не погодитися, це ж твоя робота, тобі видніше. А ти хлопець розумний, сам бачиш, що і як, – почав ніби виправдовуватися Коваленко. – Але я хочу, щоб було краще, як є…
Михайло Григорович просив не затягувати з доопрацюванням і не відкладати надовго захист. «І так уже затягнулося на роки, – казав. – Був би ти тут, біля мене, уже б над докторською сидів».
Коваленко не хотів його відпускати з Києва після аспірантури. Умовляв залишитися на кафедрі. Обіцяв роботу в клініці. Та Богдан поїхав додому. Столичні перспективи його чомусь не приваблювали. Удома вже були робота, сім’я, квартира. Навіщо зриватися? Хоча Михайло Григорович обіцяв і житлову проблему з часом вирішити.
Та якось воно буде. Зараз головне – завершити дисертацію й захистити її. А там побачимо. Хоча в нього і робота зараз є, і він уже до всього звик тут. Але Коваленко не раз, ніби між іншим, казав: «Ми тебе все одно заберемо, таким кадрам на периферії тіснувато». Хтозна, він ніякої тісняви поки що не відчуває…
Перегортав сторінки, правив, переписував. Де слово, де речення, де цілі абзаци. Так заглибився, що й не зогледівся, як перші сутінки заснували кімнату. Сонце сховалося десь за будівлями, припало до обрію. Проте ще світилося небо. І світло, хай не таке яскраве, лилося на стіл.
Переглянув ще кілька сторінок і підвівся з-за столу. Треба додзвонитися до Олі. Саме в цю мить спалахнула лампочка в коридорі, стрепенувся й завуркотів холодильник. Ніби за помахом чарівної палички. Ти ба, він і не зауважив, що сьогодні темний вечір: за графіком на дві години вимикають електрику. Отака економна економіка. Люди вже якось ніби звиклися з тим.
Що це за дивні порядки, точніше безпорядки, усталюються в побуті, у житті людському? Заробітну плату місяцями затримують, на електроенергії економлять, ціни зростають, гроші знецінюються. І все ніби нормально, усі змирилися з тим. Кожне думає, аби гірше не було…
А з трибун так і линуть бравурні реляції, ллються щедрі обіцянки. Особливо перед виборами. Так уже стеляться ті «народні обранці» легким пухом під ноги. Це ж треба таке: приліпили собі оте «народні», ще й хизуються тим званням! За нього проголосували кілька десятків тисяч в окремому окрузі, а він уже й гонориться, що балакає від імені народу.
Ніби ота група виборців – це і є весь народ. Ні, пихаті обранці, народ – це значно ширше, глибше і вище, ніж ви собі уявляєте своїми мізерними мізками. Народ – явище вічне й космічне. Правильно означив це Кобзар: «І мертві, і живі, і ненарожденні». Народ живе в просторі й часі, у століттях і тисячоліттях…
Телефон різко й нетерпляче озвався назустріч. «Це вона! Мабуть…» Рвучко підняв трубку, у якій забринів її оксамитовий голос.
– Добрий вечір, – радісно мовила.
– Добрий вечір, Оленько, а я зібрався тобі дзвонити.
– Мабуть, він і справді добрий, бо нарешті чую твій голос. А то вже боялася, що ти мене не впізнаєш. Думала, забув про мене…
– Я не забув, думаю про тебе щодня. Думаю всі дні, боявся вже, що