водночас частинкою всесвітньої гармонії. Тоді тато йому показував Чумацький Шлях, Великий і Малий Віз, Коромисло, Квочку і ще якісь зорі та сузір’я… Зараз пригадував і впізнавав усе те…
Мама вийшла на поріг, покликала його.
– Іди, сину, лягай, то ж пізно вже. Ніч надворі.
– Іду, мамо.
Тихенько пройшов повз ліжечко, де спала Юля, у світлицю. Мама постелила йому на дивані. Біля протилежної стіни на ліжку спав дядько. Важко дихав, у грудях шуміло й хрипіло. «Уже стільки літ у шахту не опускався, а вугільний пил ще й досі вихаркую», – сказав одного разу.
Увечері вони сиділи у дворі на лавочці, балакали. Дядько курив «Казбек» і кашляв. Кашляв і курив. «Воно мені помагає», – підніс запалену цигарку перед очима.
Дядькова дружина Люба померла торішньої весни. Залишився він із сином у двокімнатній квартирі. Сашка – хлопець непоганий, до роботи беручкий, але хай би кидав ту шахту. Це вже, нарешті, оженився. Весілля, правда, не робили. То й оце приїхав сюди, щоб молодята самі пожили в хаті. Невістка Галя в школі математику викладає, тиха та привітна. Сват, батько її, обіцяв узяти зятя до себе на роботу. Він солідну фірму має, будівництвом і ремонтами займається. Добре було б, щоб Сашка пішов на ту роботу.
– Знаєш, Богдане, життя пролетіло, що не зогледівся коли. Хоча й не було воно тихим і спокійним. Навпаки зовсім – і грозовим, і буряним, і страшним. Важким до нестерпності. І втрати рідних, і тюремні мури, і концтабірні знущання. І потім рабство підземне, де аварію довелося пережити. А все пронеслося, проминуло, відійшло. Життя таке складне, нелегке, але треба жити.
– Та ні, – заперечив дядькові. – Мабуть, треба щось змінювати, противитися тому злу, яке робить життя страшним. Не коритися, не йти на компроміси з диявольською силою, не пливти за течією й не пускати у свою душу скверни…
Дядько подивився йому в очі довгим поглядом, зітхнув і сказав:
– Добре, що вам випало жити в інший час. Дякуй Богові, Богдане, дякуйте всі, що не втрапили ви у вогненну віхолу. Ото вже достеменно страшний суд, судний день на землі, де кожна мить – страждання, а смерть сприймається як звільнення від мук. Хоча й до такого людина звикає. Не дай, Боже, таке переживати.
Якби люди жили за Божими законами, за Господніми заповідями, то й світ був би інший. Аж ні, цей світ погруз у трясовині гріха, борсається в болоті, ніяк не може вибратися на сухе. А все від того, що людиною оволоділа спокуса, що підступам сатани вона не противиться, не сахається бруду і блуду.
І навіть побожному чоловікові буває нелегко встояти перед спокусами. Грішить, а потім замолює свої провини. А що вже казати про тих, хто Бога не має в голові і в серці? То взагалі пропаща сила. Від неї всі біди у світі…
Зорі у вікні мовчки дивляться в душу. Ніч видзвонює тишею над рідною хатою.
Добре, що зібрався увечері й приїхав. Так давно не ночував удома, усе часу не вистачає. Приїде на пару годин, побуде, потішиться стиха, і вже, дивись, треба вертатися. А це і ввечері побув, і ніч домашня з ним, і півдня ще попереду.
А що вже мати