ті слова Єльцина як велику турботу й благо для України. А я відразу почув, що малося на увазі: і той же Єльцин, і його москалі до запаморочення переконані, що Україна потрапила в біду, що, відірвавшись від імперії, пропаде без ласки старшого брата. Тому й сказав те, що мав у голові. Недарма ж говорять: «Що у тверезого на умі, те в п’яного на язиці». То й сказав: «Думайте, як знову припнути Україну до свого воза, щоби бігла ззаду, як лоша». От вони й думають, і добре думають. А ще краще роблять. Гляньте, у кіосках «„Комсомольская правда” в Украине», «„Труд” в Украине», «„Известия” в Украине», «„Московский комсомолец” в Украине». Московські «звьозди» не вилазять із наших екранів, російськомовними книгами завалені наші полиці…
– А ви не купуйте тих газет і книжок, не дивіться тих шоу, то все буде добре, – знову зиркнув у дзеркало Олег. – Вони, чуєте, ще й по-іншому думають: трубою нас прив’язали і все лякають краника перекрити, на ту нафтову й газову голку нас посадили. Я ж, чуєте, той газ у Тюмені скільки років добував, на вахту їздив. Там ще досі наших, із України, тьма-тьмуща вкалує. А вони, чуєте, краником погрожують. Чи ви чули таке?
Олег уже геть розійшовся, крутив баранку, дивився незворушно на дорогу й говорив голосно, ніби з трибуни:
– Чуєте, а візьміть оту бойню на Кавказі. Це ж треба, чуєте, до такого докотитися, щоб на своїй території цілу війну затіяти. Таку м’ясорубку в Грозному зробили, що весь світ жахнувся…
– Е, дорогенькі, ви знаєте оту фразу: «Москва сльозам не вірить», – перервав Іван Йосипович гнівну тираду Олега. – А чи знаєте, як вона продовжується? Мабуть, навіть не чули. Я недавно вичитав, що та приказка має завершення: «Москва кровушки жаждет». А вони цю другу частину урізають. Чи ви знали про таке?
Богдан озирнувся на Йосиповича й промовчав. Олег із подивом глянув у дзеркало й вигукнув:
– Я не знав. А це точно правда. Як я, чуєте, сам до цього не додумався? Бувало, не раз замислювався, що значить ота недовершена фраза «Москва сльозам не вірить», а як воно далі, допетрати не зміг. А то, чуєте, просто, як двері…
Сергій поблажливо усміхався й мовчав. Він сидів позаду поруч із батьком, позиркував, як пролітають за вікном бронзові сосни і зграйки беріз поміж ними.
Невдовзі звернули з траси на лісову дорогу, що була добре вкочена колесами. За пагорбом зблиснуло вдалині поміж дерев срібним дзеркалом озеро.
Олег озирнувся назад, і хоч не побачив Сергія в себе за плечима, однак присмирніло сказав:
– Ти вже вибачай, Сергію, що ми тут у політику вдалися. Це ж ми, чуєш, не про тебе. Це про те, що припекло.
– Та ні, нічого, – озвався Сергій, – я ж знаю, що не про мене. А ви правду кажете. Кажіть, я послухаю…
– Ой, дорогенький, а ти ніби сам не знаєш, – глянув на сина Йосипович. – Знаєш ти добре, про що мовиться, сам бачиш…
– Знати – знаю, а все ж цікаво ще раз почути такі правдиві речі. Признаюся чесно, там таких розмов у гурті ми не заводимо. Хіба що десь інколи між своїми, і то впівголоса. Удома, наприклад, на кухні, або хто прийде з друзів, земляків, то за чаркою