мій син став у якийсь там момент із Гринчука Гринчуковим. Чи мої маленькі внуки записалися так.
Олег зиркнув на Івана Йосиповича і на Сергія, скривився.
– Я вам так скажу, чуєте, яких тільки придурків роддом на світ не пускає! Якщо воно, чуєте, відцуралося свого краю і звичаю, якщо на свій рід наплювало, то нема в нього мізків. А нема мізків, вважай – каліка. Розумна людина не піде на таку ганьбу й таке приниження.
– Ні, Олежку, люди різні бувають, але все залежить від обставин. Недарма кажуть: «С волками жить, по-волчьи выть!» Часто потрапляє людина в ту зграю, то й мусить жити за законами зграї, – мовив Іван Йосипович. – Інакше не виживе, загризуть. То закон зграї…
Олег заперечив голосно й рішуче:
– Ні, Йосиповичу, неправда то, чуєте, усе залежить від людини. Не хочеш вити по-вовчому – не лізь серед вовків, не хочеш жити за законами зграї – не пхайся в ту зграю, а втрапив на глибину, то намагайся виборсатися, добитися до берега, а не йти каменем на дно. Я ж кажу, яких тільки дурнів нема на білому світі. Зовні ніби людина, а зазирнеш у глибину – якесь опудало волохате, страшидло гидотне… Та що там казати? А візьміть ваше покоління, Йосиповичу. Ви ж самі кажете, що не почали вити по-вовчому, не зізграїлися, не пішли на дно в тому потопі, а рвалися на тверде, до рідного берега… І, слава Богу, вирвалися, і дітей своїх порятували…
– То правда, дорогенький, твоя правда, – погодився Іван Йосипович і спитав: – То виходимо чи далі поїдемо?
– Виходимо! Куди ще далі? – Олег рвучко вискочив із машини.
Сонце вже зійшло, але ховалося за деревами. Над застиглим плесом гойдався легенький туманець.
2
Розбрелися по прибережній траві, прихопивши із собою вудки. Олег раз, удруге шерехнув по воді вареним горохом, зрешетив сонну гладінь, і за якусь мить загойдалися і відразу ж завмерли на плесі поплавки…
Першим потягнув Сергій, збурунивши воду. Розхлюпуючи навсібіч срібні бризки, на берег вилетів, затріпотів у траві дебелий карась.
Далі клюнуло в Олега і Йосиповича. За ними знову поволік Сергій. Риба була різна: коропці, верховодки, карасики. І ось нарешті ворухнулися, поринули й виринули на поверхню обидва Богданові поплавки. На підмогу підоспів Сергій, перехопив одну вудку й невдовзі висмикнув із води чималу верховодку. Богданові ж довелося добряче поморочитися. Щось важке і вперте вовтузилося в глибині, натягувало жилку й гнуло вудлище. Врешті-решт не без допомоги того ж Сергія здолали величезного коропа. Підсакою вихопили його на берег, кинули на траву.
– Ого, кабанюка! – вигукнув захоплено Олег, що звіддалік стежив за їхньою боротьбою.
Не минуло навіть години, як вони вчотирьох уже добряче засмикалися. Спокою не було, тільки встигали чіпляти наживку й закидати вудки. Ніхто не приховував свого задоволення.
– Оце так нарвалися, оце кльов, справжній тобі жор! – викрикував Олег, ледве встигаючи витягувати вудку за вудкою.
Сонце вже підбилося