налив по другій. Собі трохи менше. Урочисто проголосив:
– А це для даішника. – І тут же запевнив Богдана, що сам поїде, тож хай він п’є і не переймається.
Іван Йосипович теж пив нарівні, не відставав від інших. Йому вже відпало бажання чинити опір чи закликати молодших компаньйонів до поміркованості. Махнув рукою і здався на милість обставинам.
Сергій розказував про життя-буття українців у Москві. І хоч говорив фрагментарно, наводячи різні епізоди, складалася невесела картина. Є чимало розумних і поміркованих москвичів, які ставляться до України приязно, доброзичливо, без якихось упереджень спілкуються з українцями. Але чи не більше таких, які просто звіріють, побачивши перед собою хохла. Спробуй щось заперечити такому або з якоюсь тезою його не погодитися, то ти вже не просто «хохол упрямий» чи «бандера», ти вже найперший ворог, від якого сиплються ледве не всі біди та нещастя на безневинні голови «рассіян».
– Я добре це знаю, дорогенькі мої, – казав Іван Йосипович. – Мені тринадцятий минуло, коли мою сім’ю згребли в пазурі й за Урал вивезли. Ще двоє менших було, брат і сестра, батько, мати, дід із бабою. Як зараз бачу той ранок, коли прийшли нас забирати. Прокинувся я від гармидеру в хаті, від крику й плачу. Баба голосить, мати голосить, голова сільради та якийсь військовий щось сердито виговорюють батькові. Мати молить і просить їх: «Змилуйтеся, куди ж нам із маленькими дітками? Пожалійте хоч їх, що вони винні? На що той, у формі, аж озвірів: «Молчать, бандеровское отродье! Все решено… Даю вам на сбор два часа…» І пішов із хати, дверима грюкнув.
Стали збиратися, куди ж діватися? Хата оточена, у дворі солдати… Узяли, що могли, з одежі, миски, ложки, чашки, їжу, у мішки, в рядна пов’язали. Скинули ті клунки на підводу й погнали нас до сільради. А все ж зосталось: і худоба, і птиця, і вулики в садку, і картопля та яблука в льоху, і зерно в коморі. Багато не дали брати…
Сільрада якраз біля школи, дзвінок на перерву. Діти галасують у дворі, вибігають на вулицю. Я за возом, за тими клунками пригинаюся, щоб мене не побачили. Чомусь вельми соромно було, що нас вивозять. А нас там півдня тримали. То я й радів, як уроки починалися, і ховався на перервах. А ще, дурний, зрадів, що серед тих, кого звезли до сільради, двоє моїх друзів: однокласники Володька й Коля, що були інші діти. Уже ж ніби легше й веселіше в гурті. Ото правду кажуть: мале – дурне. Крім нашої, там ще чотири сім’ї зібрали. Коли по обіді рушили із села, якраз уроки закінчилися. То я вже й не соромився. Хлопці з нашого класу йшли за нами, то ми перегукувалися, прощалися, а солдати покрикували на них, відганяли аж до краю села.
– А я щось думав, що вас за участь у збройній боротьбі взяли, що ви були в повстанцях, – озвався Олег, відвівши очі від поплавків. – А тут зі школи, з-за парти…
– Отож-бо, дорогенький, узяли нізащо. Та ні, за те, що батько добрим господарем був, що землю свою любив і начорно на ній трудився. Оце й був найбільший злочин в очах бандитської влади. Тим п’яницям і лежням, які нічого не робили, за щастя було поживитися чужим добром. Ви думаєте, де дівалося те, що лишалося. Собі