ж ніби рано. Казали – через два-три тижні. Мабуть, не вони…
За воротами тупцював і метушився Жорик. А біля нього ще якийсь чолов’яга сутулився, засунувши руки в кишені штанів. Дивився насторожено, зате привітно.
Обидва підкреслено ввічливо привіталися, потиснувши дідові руку. Жорик відразу приступив до діла:
– Петровичу, це мій друг Вітька. Хороший парень. Йому ваша помощ нада. Машину хоче пригнать, ну, ви поняли, розтаможку нада оформить…
Зрозуміло. Торік він уже давав Жорі свої документи на оформлення. Усе ніби нормально було. Ще й заробив на тому. І проблем жодних не виникало. А тепер що, знову? Навіщо йому та морока? А скільки йому тої мороки було? Так собі, копії дав, підпис поставив. І все. І заплатили непогано…
Помітивши його вагання, уже удвох почали вмовляти. І Жора, і Вітька навперебій казали, що все буде добре й нічого за те не буде. Жора навів свій головний аргумент:
– Мій дід, а ваш друг Мирон так не одну іномарку розтаможив. Усе тут законно…
А коли Вітька назвав суму винагороди, то Петрович без сумнівів погодився.
Йому з вдячністю потиснули руку. А Жора задоволено резюмував:
– Молодим нада помагать, правда, Петровичу? Тож кажуть: «Людина людині – друг, товариш і брат…» Правильно, Петровичу?
Невизначено кивнув головою. Усе правильно, нада – то нада. Людям треба, а не тільки молодим чи старим.
Настрою йому додалося не набагато, але знов став подумувати, чи не залучити якось Жорика собі у спільники. Не мав сумніву, що той його послухав би. А далі що?
Словом, треба думати. Щоб не пролетіти, як фанера над Парижем… або «фанера під мостом над Парижем», як любить казати той же Жорик.
Смарагдово наше літо бринить
1
Олег таки виконав свою обіцянку. Учора, коли вертали із села, домовилися виїхати зранку на озеро порибалити. Сказав: «Я сам усе приготую, завезу, вудки мої, приманка, наживка. Ти тільки лови. Можеш діда Івана взяти, він це діло любить. Словом, я підніму по тривозі».
І ось задзеленчав телефон, ще й у вікні не сіріло. Голос в Олега дзвінкий і бадьорий:
– Підйом! На збори – двадцять три хвилини. Буду через півгодини. Так що виходь. Як там Йосипович, їде?
– Їде, казав. Із сином хоче.
– То буди їх, нехай виходять.
Тут відразу ж і Гринчук подзвонив. Сказав йому, що збір у дворі, на що Іван Йосипович мовив задоволено одне слово – «чудово».
Коли Богдан спішно зібрався й вийшов із під’їзду, надворі розвиднялося. «Світанок літній швидко настає», – сказав сам собі подумки.
Іван Йосипович із Сергієм уже підходили. Син був схожий на батька: підтягнутий, такі ж риси обличчя, така ж тиха привітна усмішка.
Олег не забарився. Підкотив із горбочка, вистрибнув із машини, потиснув руки. Очі його виблискували веселою іронією.
– Ну що, побудив вас? Так вам і треба. Скільки можна спати? О, та в нас високий столичний гість. Як там білокам’яна? Йосиповичу, як здоров’я, щось ви невеселий? Невже перебрали вчора? Богдан,