ворог… Добре, що ми його виловили. Завдав би шкоди ще більше, ніж сьогодні», – розмірковував Санько, сидячи напроти Тадеуша. Титикало весь час був поруч із полоненим і раз у раз поглядав з-під лоба, коли той, розповідаючи, хвалив польський устрій.
Незабаром з’явився курінний разом з декількома сотенними. Побачивши Голоту з бранцем, запросив до себе. Давид Нагорний, зиркнувши на «язика», перевів погляд на Санька і дозволив йому залишитися при допиті. Нагадавши бранцеві, що його чекає в разі брехливих свідчень, Нагорний почав розпитувати. Тадеуш покірно відповідав курінному на всі запитання. З відповідей Санько зрозумів, що вояків Лянцкоронського під Шаргородом не так вже й багато і після першої поразки його радники запропонували відступити від міста. Та впертий військовий начальник, заступник головнокомандувача Фірлей захотів все ж здобути Шаргород. Приступ намічається завтра на світанку. Поляки мають переправитися через річку Гнилу на човнах та плотах. Що буде після сьогоднішньої події, Тадеуш не знав. Після допиту Санько з Ільком Титикалом відвели полоненого до захоплених раніше бранців і розійшлися по домівках – приводити себе до ладу.
Вранці поляки трохи постріляли по місту з гармат, і захисники, сидячи в шанцях, приготувалися до приступу. Та вже настав і полудень, а ляхи все зволікали. Знайшлися сміливці, які на декількох човнах переправилися навпроти міста на протилежний берег, але там ляхів не виявилось. Ворог відступив від Шаргорода.
Разом у Чигирин
У середині травня почалися грози, і на обсіяні ниви та грядки випадали весняні дощі, приносячи надії на врожай. Зранку світило сонце, обігріваючи землю, підсушуючи шляхи, а під вечір збиралися хмари, і небо чорніло від них. А потім на небі починало так грюкати, що набожні селяни забивалися до хат і просили святого Іллю, аби той змилувався над ними, не наславши вогняної стріли. Було вже тепло, і Андрій Підлужний з Віктором Яремою, наробившись за день по господарству, із задоволенням вмощувались під дашком для коней і під дзюркотіння води, що стікала з дашка, розмовляли, згадуючи про свої пригоди у козацькому війську. Старший, Миколка, як завжди, вишукував нагоду, щоби розпитувати брата і дядька Ярему про їхні походеньки.
Ярема, розповідаючи про себе, говорив, що Андрія тоді не було з ним, але закінчував оповіді такими страшилками, що Миколка з Галинкою пищали від страху і ховалися хто куди. Тоді Ярема заходився сміхом і витягав їх з кутків, примовляючи, що це брехня і він все вигадав. Діти знову насідали на нього або на Андрія, якби ті розповіли ще щось страшненьке, тільки не таке, як минулого разу.
Андрій почав помічати, що Яремі набридає життя під мирним дахом, а після того як пішли чутки, що ляхи знову «посунули» на Вкраїну, він все частіше брався чистити пістолі та підгострювати дві свої шаблі.
Одного вечора Ярема запропонував Андрієві пройтися поза обійстям і завів розмову, якої Підлужний вже давно чекав.
– Пора