до нього Ярема.
Через хвильку підбігли молоді парубчаки і повели коней до плоту.
Андрій з Яремою побачили, що на пліт почали заводити коней, і, сховавши люльки, заспішили до своїх скакунів. Незабаром почулися голоси з того берега: «Рушай! Рушайте!..» І вони рушили.
Після прибуття народ поспіхом звільняв пліт і розбрідався навсібіч. Від’їхавши від перевозу, Ярема почав чмихати, поглядаючи на Андрія, а тоді не витримав і зі сміхом промовив:
– Через тебе, дідька, люльку запалив… Так і тютюну на мене не настачиш. Фігурою себе відчув…
Та й Підлужний не залишився в боргу, «наказавши» Яремі догоджати йому в дорозі як старшому.
Притомившись задовго до вечора, хлопці знайшли місце, придатне для відпочинку, і заходилися облаштовуватися вечеряти. У торбах було повно риби, і кожному не терпілося поласувати копченим сомиком. Дубовий гай з розлогими деревами та джерельце в ярку прихиляли на добрий настрій та безтурботність. Стриножені коні походжали неподалік, пофоркуючи від смакоти духмяної трав’яної паші. А при заході сонця з боку порожевілого небосхилу, від ближнього ярочка, обізвалися ранні соловейки, зрідка заводячи несміливі трелі, а потім ненадовго змовкали, неначе збирали більше цінителів їхнього співу.
Та тільки-но сонце сховалося десь за далеким обрієм, як навколо хлопців заспішили засвідчити про себе й інші істоти, що жили в цьому гайку. Важко було розчути в цій какофонії різноголосих співів і голосів близькі серцю солов’їні трелі. Хлопці сиділи, обіпершись спинами об стовбур кількасотлітнього дуба і, смакуючи сомиком, витали думками там, куди їх направляла молодецька душа. Крізь несамовите тріскотіння степових цвіркунів інколи долинали людські голоси, а то прилітали з далечини уривки пісень про зрадливе щастя дівоче. Дочекавшись, поки коні вже неохоче хрумкотіли щелепами і частіше трусили вуздечками, хлопці присвиснули, і вірні скакуни зупинились поряд. Андрій напоїв Орлика і прив’язав його поряд до гілки дуба. Вони з Яремою почали готуватися до спочинку. Перший на чатах мав бути Ярема, тож він, прив’язавши повід до лівої руки, вмостився поряд з Андрієм.
Прокинувся Підлужний від добрячого стусана під бік і зопалу схопився за пістоля, ледь не всадивши кулю у Ярему, що нахилився над ним.
– Вставай, друже… Тільки мовчи, прислухайся… Якась нечиста побіля нас бродить! – шепнув просто над вухом Ярема і, відсторонившись, застиг поряд.
Андрій, прочумавшись, почав прислухатися і також почув неподалік чи то дзенькіт якийсь, чи то чмакання, а потім – раптовий регіт сови чи якогось нечистого… Коні не видавали занепокоєння, і Андрій прислухався до звуків. Упевнився, що поряд бродить звір, тягаючи за собою капкан, а може, вовтузяться байбаки, виклацуючи зубами.
– Лягай спати, козаче! Не трясися так, – спробував поглузувати Підлужний, але Ярема сидів, тримаючись за рукоять шаблі.
Минуло вже чимало часу, а незрозуміле поцокування та зітхання не припинялося,