майструвати. Тут на двійняток місця буде…
Задоволений чоловік стояв біля власного витвору і не міг ним налюбуватися, а тоді з притиском промовив:
– Оце дивись, щоб мені не менше як семеро народила… Місця на всіх вистачить!
Так проминуло три щасливих дні – немов одна мить, і ось уже вранці Іван оглянув застояного Гнідка, а потім, начепивши на себе зброю, вийшов з хати. Марія ходила за ним слідом, допомагаючи то в одному, то в іншому. Трепетна її душа відчувала швидку розлуку, жінка намагалася хоч зайву хвильку побути поряд з любим чоловіком, єдиною рідною людиною в цьому світі. Іван серцем відчував її стурбованість, дивувався її проникливості.
– Марійко, не плентайся за мною! На вечерю буду вдома. Приготуй вареників із сиром… Сметана у льосі є. Прийду голодним, – кинув він слова, вже сидячи на коні, й навскіс пагорба почав спускатися донизу, на шлях.
В ці дні бездоріжжя майже вся сотня байдикувала. Козаки, занудьгувавши, не могли спокійно сидіти, грубо потискували один одного в обіймах, неначе пересвідчувалися, а чи не заслабли в засидьках…
Петро Гусак радо спостерігав за своїми хлопцями, підсміюючись з їхніх похвалянь один перед одним. Та коли вже всі вгомонилися, підняв правицю. Присутні скоріше відчули цей жест, аніж побачили.
– Козаки, хлопці! Вчасно ви зібралися, відчули душі ваші, що попереду в нас – нагальна справа! – почав Петро, і в Івана засмоктало під грудьми.
Гусак говорив те, про що всі й так уже знали: поляки миру не тримають, і попереду – знову війна. В обідню пору сотня розійшлася по хатах, а Петько Олекса, Степан Кукута та Овсій Болбот залишилися разом зі своїм старшим, Іваном Яровим, у сотника.
Петро розповів, що Хмельницький не може дізнатися, що коїться під Варшавою, Краковом, у Трансільванії. Треба добувати відомості про дії ляхів, тож розбредеться сотня по ворожих вотчинах, аби бути «очима та вухами» гетьмана.
Наступного дня Петро Гусак, вишикувавши сотню, навчених грамоті наказав залишитися, а решті вивідувачів – до вечора вправлятися на шаблях, вдосконалювати володіння ножами. Письменних козаків знайшлося зо два з гаком десятки. Коли одібрані зібралися під дашком, до них з’явився Назарій Гарячий, саме так назвався той чоловік. Поміж стояками піддашшя висіла широченна дошка, зафарбована у цегляний колір, і Назарій почав виписувати на ній літери, по черзі просив прочитати. Тут і знайшовся один горе-козак, що хотів бути письменним… Глянувши на літеру, опустив голову і почвалав вправлятися туди, де потрібна сила.
Закінчивши з літерами, Назарій Гарячий заходився вимальовувати числові знаки і запитував усіх про їхнє значення. Коли підійшла черга відповісти козакові Порубаю, той також, кивнувши на прощання головою, полишив товариство.
– З цього часу кожен має звати свого товариша паном. І відгукуйтеся, почувайте себе хоч підляшками… А хто дотягує – то і шляхтичем, – з посмішкою говорив Назарій.
Козаки, які не могли довго сидіти на одному