до Ізяслава, і далі на Кременець, але зустрічний люд, який тікав з тих місць, попереджав про великі загони ляхів, які нишпорили навкруг Ізяслава. Їздовий, покумекавши з хлопцями, вирішив далі доправляти північніше – через Острог. Дякувати Богові, не зустріли ворожих роз’їздів і зупинились постоєм в Острозі, а вранці вже вирішували, як мандрувати далі. Вирішили гуртом добиратися до Берестечка, а там один з них (знали, що це Степан Кукута) залишиться по угоді з полковником, а чому – ніхто з хлопців його не розпитував.
Після Берестечка, та ще й полишивши в ньому свого товариша, хлопці занудьгували, але ненадовго.
Проминуло ще декілька днів у дорозі, і вже перед ними – містечко і фортеця Замостя. Вирішили до темряви підшукати зручне місце для ночівлі, не заходячи до містечка, як мовив їздовий Падашуля: «Ляське забороло…» – і вилаявся.
Прокинувшись вранці, Яровий побачив, що серед них немає ще одного попутника, – от хитрий Овсій Болбот! Все зрозумівши, він з посміхом поглянув у бік Олекси Петька та запитав:
– Олексо, а ти ще довго будеш за мною тягтися чи теж хутко зникнеш одного дня, а то й ночі?
Той весело засміявся і, поглянувши в бік їздового, мовив:
– Та майже під саму Варшаву, а там…
Тепер вони уже вдвох реготали, а Григорій поглядав на них та посміхався у вуса.
Після аж занадто заправленої сальцем каші, їздовий Григорій невесело мовив:
– Оце, хлопці, я вас і лишаю тут… Заради вас і тяглися позаду верхові коні.
– Добрячий гурт у нас був, а тепер кожен по собі… – невесело вже промовив Іван, і всі троє почали збиратися в дорогу.
Хлопці посприяли Григорію перевірити воза, піднявши спинами то один, то другий бік, і коли той задоволено потер долонями та подякував їм за поміч, попрощалися та роз’їхалися в різні сторони.
Іван з Олексою подалися шляхом на Люблин, тримаючись разом, але незабаром зрозуміли, що на них звертають увагу зустрічні військові та звичайні люди. Зупинившись у густому березовому гайку на спочинок, вони вирішили продовжити шлях окремо, відповідно кожний по своїй легенді. Не хотілося полишати один одного та ще в чужій стороні, але кожний відчував, що так буде безпечніше, і, обійнявшись на прощання, Іван першим виїхав на шлях, озирнувся і привітно махнув рукою Олексі Петьку.
Через тиждень важкого шляху наодинці Іван Яровий зупинився неподалік Варшави, побіля малопримітного містечка Юзефува і перед тим, як заїхати до Варшави, вирішив привести себе до ладу. Знайшов зручне місце неподалік шляху, побіля мальовничої річки Свідер, накупався вволю та зголив вуса й бороду, бо пам’ятав, що Стас, за якого він себе видаватиме, не мав вусів. Під вечір він зі своїм верховим конем мали такий вигляд, ніби щойно з приємного виїзду. Свого нового коня Іван назвав ще по дорозі на свій лад, і той тепер на свою кличку Багряний відзивався, особливо коли він його погладжував попід шиєю. Кінь дуже любив доброзичливе ставлення до себе, і коли новий господар за ним