до «розумного» для Курдюмова). Викристалізувалося розуміння, що землі зовсім не потрібна наша рабська праця і що шлях до посильної – на втіху – праці проходить через буяння зелені в городі, через інтенсивну посадку рослин. Їй у «Огороде для ленивого» було приділено непростимо мало уваги, і я як міг заповнив цю прогалину в наступній книжці «Меланжевый огород» («Советская Кубань», 2002 рік). Слово «меланж» у перекладі з англійської та французької – це просто «суміш». У російській так називають пряжу з різноколірних ниток, яєчню із злегка перемішаних жовтків та білків, паливо для ракет.
Монокультура, що є характерною для традиційного землеробства, – зловісна альтернатива меланжу. У «Городим огород в ладу с природой» – одній із перших книжок – я писав: «Багато причин сприяло деградації земель у всьому світі, і монокультура була однією з найважливіших. З одного боку, монокультура дозволила зробити поля величезними, значною мірою механізувати працю на цих полях і різко підвищити їх продуктивність. Та, з іншого, призвела до деградації ґрунтів і навколишнього середовища.
Пізно махати кулаками після бійки. Ні до чого зараз аналізувати те, що відбувалося в сільському господарстві протягом останніх двох сотень років. Але ясно одне: тоді аграрії пішли проти природи, дозволивши стати фактично монопольними монокультурним полям, яких природа зроду не знала, і тепер «маємо те, що маємо». У перекладі російською цей «шедевр» звучить не так виразно, як в оригіналі в автора – нашого першого президента.
Монокультура викликала вибухове зростання популяцій комах-шкідників. Нічим не камуфльований запах «своїх» культур на значній площі скликав шкідників з усієї округи на «бенкети Балтазара», і… пішла боротьба з шкідниками по спіралі. Сплеск популяції шкідника гасився черговим дивом агрохімії. Чисельність популяції помітно падала, але при цьому вдосконалювалася імунна система шкідника і наставав новий потужний сплеск його чисельності. Створювався ще більш ефективний препарат, чисельність шкідника знову падала, щоб замінитися новою темрявою шкідників з іще більш «відшліфованою» імунною системою… І кінця цієї спіралі не видно.
Але справа не тільки в загальносвітовому стрімкому зростанні шкідників. Хімічна боротьба з ними знищувала попутно ґрунтову (і не тільки ґрунтову!) фауну і завдала непоправної шкоди середовищу проживання. Перераховувати всі біди, спровоковані монокультурою, немає жодної можливості, та й охоти.
На величезних полях монокультура мала хоч якийсь сенс. На її захист можна було вимовити хоч якісь слова на взір «світового голоду», «забезпечення населення планети продуктами харчування» тощо. Але чим можна виправдати її панування в городах? Ніби в насмішку над здоровим глуздом город, опрацьований вручну (!), традиційно кроїться на монокультурні клапті – осередки скупчення шкідників.
Разом із тим, якщо в городі – різнотрав’я, якщо він подібний до галявини в лісі, то й захист (а точніше – самозахист) рослин