Борис Бублик

На городі довіряємо природі. Чудовий результат без клопоту й витрат!


Скачать книгу

й вигідніше не йти наперекір природі. «Все, что нам назначено природой, надо благодарно принимать!»

      Півтора десятка років тому я писав: «Довелося мені побачити поля, ферми, сади-городи в багатьох країнах. І після цього найбільш незрозуміле, «невкладуване» враження від рідних полів-городів – вони голі! Голі пізнім літом, коли майже все вже зібрано і тільки бур’яни «кують» робочі місця полільникам на майбутній сезон. Голі восени, коли лежать переорані/перекопані, кинуті на півроку під невблаганні дощі та ерозію. Голі безсніжною зимою. Голі навесні, коли дозрілий, у самому соку ґрунт чекає 5–7 тижнів теплолюбних пестунок. Голі в нескінченних міжряддях у розпал літа. За що, навіщо ми їх так? І чому тільки ми – так!

      Чому в США ґрунт покритий що попадя цілий рік – овочами, травами, квітами і покривними культурами, що змінюють одна одну і розумно розподіляють простір, світло, вологу та поживні речовини? Можна заперечити, що, мовляв, Америка нам не указ. Але ж «ніжкам Буша» дав ім’я не наш президент!

      Честь залишити своє ім’я в «ніжках» нам поки не до снаги, тож хай стане бажання зрозуміти, що це – честь! Що ми з нашими кращими в світі землями і чудовими природними умовами маємо хоча би самих себе досхочу і смачно (смачніше за всіх!) годувати.

      Тривалий час ми заколисували совість словесними трюками на кшталт зони ризикованого землеробства. Проте досить розпитати про землеробство людей, що побували в Ізраїлі, або уявити собі китайську «ріллю», як візьметься ніяково нам кивати – якщо не на дощ, то на посуху, а то й узагалі на дядю.

      Треба переламати себе, традиції, опору на досвід наших заслужено шанованих предків, які побували в полоні забобонів та підступних миттєвих успіхів, і повернутися обличчям до ощадливого землеробства, котре дозволяє досягти кращих результатів при менших витратах».

      Цікаво озирнутися назад й «оддалік» послухати те, що говорилося тоді. Неприйняття статус-кво у мене не зменшилося. Тоді мене «зворушували» польські овочеві набори на наших (українських!) прилавках, але й понині ми задовольняємося польськими (?!) яблуками та часником. «Садок вишневий коло хати» – поетична візитівка України, і раптом – міграція на еталонні українські чорноземи дарів природи з польських мізерних підзолистих земель. Знаю про скудність польського ґрунту не з чуток – під час стажування у Польщі мав можливість відчути аромат тамтешньої землі й розім’яти її в жмені.

      Так само боляче бачити мені восени (і не тільки восени) тужливу голу землю на наших городах. До того ж з’явилася вагома додача – занедбані поля й городи. Їм вторить зневага до національної кухні. Вона досягла апогею: наші міста (і навіть села) як мухами засиджені забігайлівками «Макдональдс» та іншими закладами з фастфудами. А у «вишуканому» ресторані Івано-Франківська в шикарному меню годі шукати печені по-гуцульськи або печені по-вівчарськи. Задовольняйтеся, будь ласка, стейком таким, стейком сяким, стейком аж-аж яким. Я не ксенофоб, але «за державу обидно». «Обидно»