подібне, скажімо, до біоактиваторів – продуктів нанотехнологій, то це не означає, що на них треба накладати табу. Якщо вони доступні, якщо не завдають шкоди середовищу проживання – успіхів вам! Інша справа, що інтелектуальні знахідки треба терпляче «покачати на вагах», зважити всі «плюси» і «мінуси» і тільки потім кричати: «Еврика!»
Так звана «Зелена революція» – масштабний приклад того, наскільки негоже передчасно «кукурікати».
До середини минулого сторіччя світом прокочувалися епідемії тифу, малярії, вісцерального лейшманіозу. Вони забирали мільйони життів. І лише відкриття швейцарським хіміком Паулем Мюллером інсектицидних властивостей дусту (ДДТ) дозволило за його допомогою приборкати переносників збудників хвороб і самі хвороби. Успіх був вражаючим, і Пауль Мюллер став лауреатом Нобелівської премії з медицини 1948 року.
Аграрії звернули увагу на відкриття Мюллера і задумали використовувати його для боротьби зі шкідниками сільськогосподарських культур. Врожаї різко зросли, і застосування ДДТ стало ключовим фактором у розвитку всесвітньої Зеленої революції.
Масштаби застосування ДДТ були воістину циклопічними. На піку ейфорії, 1962 року, в світі було вироблено 82 тисячі тонн препарату (при тому, що личинки мух, наприклад, гинуть при попаданні на поверхню їхнього тіла менше за одну мільйонну міліграма!). Про ейфорії сказано не заради красного слівця. Починаючи з 1955 року я часто їздив зі студентськими групами на сільськогосподарські роботи. І спостерігав, як щедро, можливо, в тисячі чи мільйони разів щедріше, ніж належало б, застосовували ДДТ на колгоспних і радгоспних полях. Ішла по полю машина з горою дусту в кузові. Усі три борти були відкриті, і обертальний скребок кілограмами розмітав дуст на всі боки. У повітрі стояв «туман», а сморід розносився на кілометри. А як барвисто виглядали шлейфи дусту за літаками сільгоспавіації!
Але… не помітили аграрії «дрібничку» – найвищу стійкість ДДТ до розкладання. І людство опинилося на межі загального суїциду.
На ДДТ не чинять помітного впливу ні висока температура, ні ферменти, ні світло. Опади змивали у водойми відчутну кількість «свіжого» дусту. У підсумку він потрапляв у харчові ланцюги і накопичувався: на кожній ланці харчового ланцюга його вміст збільшувався в 10 разів. Так що в ланцюгу мул (що містить ДДТ) → водорості → зоопланктон → риби → хижі риби вміст ДДТ збільшувався в 10 тисяч разів! Усвідомлення того жахливого факту, що людина і теплокровні тварини – це наступна ланка такого харчового ланцюжка, угамувало ейфорію, і в усьому світі використанню ДДТ аграріями було покладено край.
Важко розлучалися землероби з цим «ефективним засобом». Гідної заміни ДДТ тоді ще не було, і «до справи» бралося прислів’я «Бог не видасть – свиня не з’їсть». Врізалася в пам’ять картинка: місце під ліжком старенької від підлоги до панцирної сітки було заповнене мішками з ДДТ. Колгосп, виконуючи вказівку згори, позбувся запасів дусту, звалив у лісосмузі,