Вірніше, це жінка поставила йому ультиматум – або одружуємось, або я йду. Ультиматумів Юрій Покос не любив, як і не любив брехати. Він ще відразу, як вони зійшлись, казав Ганні, що не любить. А вона усе сміялась, мовляв, це так спочатку, а згодом…
– Подарував би мені щось за ласку, – увивалась навкруги письменника ласа до його обіймів жінка. Водила пальчиком по пришпиленій до вилога піджака прикрасі, яку й прикрасою не можна було назвати. Так, ювелірна дрібничка, до того ж трохи пошкоджена, напевно, вогнем – з одного боку емаль почорніла і взялась смоляним згарком.
– Не чіпай! – строго віднімав руку коханки від значка і навіть знімав із себе піджак та ховав його до шафи.
Він не покохав Ганну і за тиждень їхнього спільного життя, і за рік, і за два. Бо кохав усе життя іншу, ту, якої вже давно не було на цій землі і яка не відпускала. Приходила світлою постаттю у снах, навідувалась у друковані рядки ніжними, лиш їй одній притаманними словами, нашіптувала співучим голосом дитячі віршики. Ганна усе допитувалась, як звати ту єдину, котру Юрій не може розлюбити. Не казав, беріг бо навіть її ім’я, не випускав із уст. Боявся, як промовить його, як випустить із себе, то й вона вийде і більше не завітає у лагідні й пахучі сни, не погладить рукою, коли він пише. Як оце зараз. Юрій відчув легкий дотик жіночої руки й спочатку здригнувся, подумавши, що то повернулась Ганна. Озирнувся, ні, немає нікого. І тут-таки ледь витончив губи – посміхнувся. Це кохана заспокоює його. Ніби шепоче: «Не дратуйся, Юрчику, що лист не пишеться, пізніше напишеться».
– Пізніше, – бурмоче Юрій Покос собі у вуса й гладить себе по маківці, намагаючись відчути тепло, яке, можливо, залишила по собі та тендітна ручка.
А тоді тягне до себе шкільний розлінований зошит і, зосередившись, починає строчити у тому зошиті віршовані рядочки. Кладе їх акуратно, лиш зрідка тоненькою рисочкою закреслюючи одне слово й виводячи інше.
Листа до газети «Селянська правда» Юрій таки написав, хоч і не з першої спроби. У листі питав, ретельно добираючи слів, чи не надрукують у періодичному виданні його коротке оповідання на селянську тематику. Мав би те оповідання розхвалити як годиться, та не зміг – лиш коротко зазначив, про що воно. А до цього ж часу його де лишень не друкували – і в «Хліборобі», і в «Українській хаті», і навіть у «Громадській думці». Та завжди, коли доводилось спілкуватись чи то з видавцем, чи з редактором газети або якого літературного вісника, втрачав віру в себе, картався, наче дівчина, хоча ж був доволі вольовим і навіть вважався в колі друзів різким на язик і нерозбірливим у епітетах, якщо хто допече. Соромився і червонів, питаючи дозволу на друк, навіть якщо питання це ставилось неопосередковано, дистанційно, через переписку. Остерігався, щоб поважні люди, які очолюють письменницькі гурти, не сказали десь там у себе та поміж своїх на засіданнях літературної ради: «Що за дурня?» – та не викинули того листа на смітник. А може, більше од цього не хотів, аби ще й посміялися над старим писакою