малий.
Батько тулив сина до грудей і гордовито повідомляв матері, яка дивилась на цих двох, не приховуючи захвату:
– Правильно сину, перша літера схожа на хату. З рідної батьківської хати усе починається.
Батько вмів і читати, й писати, бо ж сам був із родини священика. Хотів і дружину навчити, але вона лиш відмахнулась, нащо, мовляв, це мені, он, сина вчи.
Підрісши, коли батька вже не було, Юрко перечитав усі книжки, які були у шкільній книгозбірні. Носився з ними, як зі скарбом яким, із рук не випускав, а на ніч клав під пласку подушку. Брав ті книжечки із собою у поле, коли пас худобу. Лежав на теплій траві, дивився у таку далеку й одночасно близьку блакить неба й мріяв про щось.
4
А про що він тоді мріяв, у минулому столітті, – вже тепер, у прийдешньому, і не згадає. Та вже не про те, аби у сорок із лишком років соромитись назвати себе письменником та не бути впевненим у своєму літературному хисті.
Листа отримав натхненник газети «Селянська правда» – органу Центрального комітету Комуністичної партії більшовиків і Центрального комітету незаможних селян – Сергій Пилипенко. Не посміявся, не викинув кореспонденцію, як того боявся Юрій Покос, а передав відкритий конверт секретарці, що пробігала повз, і попросив її відповісти авторові згодою.
– Селянськими поетами ми не розкидаємось! – проголосив порожній кімнаті, бо секретарка вже встигла вибігти й зачинити за собою двері.
Перший тираж харківської газети побачив світ ще першого липня двадцять першого року. «Селянська правда» стала правонаступницею газети «Селянська біднота». Тобто така зміна назв мала б говорити про те, що з біднотою на селі вже покінчено раз і назавжди. Покінчено не з самими бідняками, а з таким ганебним явищем, як біднота. Газета відразу здобула прихильність та повагу тисяч читачів, і це були не лише сільські мешканці. Городянам також подобалось читати про сільські будні – сільські будні, що так відрізнялися від міських.
Юрій Покос, живучи у Києві, тричі на тиждень купував нові номери багатотиражки й читав із задоволенням від першої до останньої шпальти. Відтак саме це дистанційне знайомство з чудовими авторами, які надавали для друку в газеті дотепні фейлетони, карбовану поезію, правдиві журналістські нариси, наштовхнуло на ідею написати в редакцію – ану як і його доробками зацікавляться.
Допоки лист Юрія блукав лабіринтами поштових відділень, у столичній редакції газети «Селянська правда» йшла гаряча дискусія щодо необхідності створення окремої літературної організації на противагу подібним організаціям пролетарського спрямування. Організація мала б опікуватись виключно селянськими проблемами, здобутками та перспективами.
– Революційно-селянські мистці, йдучи в ногу з пролетарськими, братимуть матеріал для творчості з сучасної дійсності і побуту часів революції. Оспівуватимуть революційну романтику життя й боротьби трудящих мас, переважно селянських, у минулому. Освітлюватимуть все в дусі матеріалістичного світогляду, –