неоднорідність, дав тріщину. На початку тридцятих із тих п’яти тисяч виплеканих Україною письменників більша частина писали під диктовку, злобливо тупотіли ногами, даючи зрозуміти вільнодумцям, що й на них знайдеться управа, клеймили критичними статтями наліво й направо всіх неугодних вождям і вождикам, великим начальникам і їх підлабузникам. «Плуг» розростався як на дріжджах і при цьому безповоротно ржавів. У селах ватажки письменницьких осередків проводили збори за зборами, гатили селянські душі й тіла багатослівними лекціями, розводили демагогію навколо письменництва, письменників, книжок – тих, які варті уваги, і тих, кого читати конче заборонено.
Такий міцний на початку двадцятих «Плуг» затерся між навалою псевдолітераторів. Плужанами стали ті, хто носив домоткану сорочку під тоненький пасочок, розповідав про колгоспні звитяги, ніколи не виїжджаючи зі столиці навіть на природу. Писали замість віршів куплети, замість оповідань – замітки, замість критики – критиканство.
Був травень, рясно цвіли дерева, коли літературний Харків накрила страшна, хоча й очікувана звістка: письменник Хвильовий застрелився у своїй квартирі. Багато хто з літераторів, котрі писали щось більше, ніж хвалебні оди державному устрою, почали палити написане або ховати те написане по знайомих, якоюсь письменницькою інтуїцією відчуваючи недобрі часи, що насувалися. Новітня інквізиція не забарилась – і вдарила вона по отому сегменту, який так вільно себе почував у новій державі, так багато мріяв і так багато на себе брав, – по отому Відродженню, що нараховувало, звичайно, не п’ять тисяч, а кілька сотень трибунів слова, гігантів вільної думки.
Юрій Будяк і своє палив, бо ж було і в нього понаписувано чимало чогось подібного до «Геть від Москви» покійного Хвильового. Він бо так палко бажав втекти од московського протекторату, від тієї осоружної московської опіки, важкої братської руки, що не підтримує, а скорше давить. Бажання це було задавнене, вже встигло й перекипіти, бо ж тельбушилось у ньому ще з самої юності. Палив рукописи і знав – ніколи більше він не візьметься за актуальну, злободенну, викривальну літературу. Банальний інстинкт самозбереження брав гору над іншими інстинктами, у тім числі над бажанням стати безсмертним завдяки потужним текстам. Письменник не віддав вогню лише рукописи творів для дітей. Дивився на ті назви: «Маленьким діткам», «На вовка», «Загадочки-думочки» і найулюбленіше – «На городі цап-цап».
Такі теплі й милі віршики… Хотілося закутатись у ті загадочки-думочки, аби оминув страшний тридцять третій. До Києва ще не дісталась залізна рука дикого правосуддя. А до будинку письменників «Слово» щоночі під’їздила таємнича автівка. Та автівка везла цвіт нації в якісь потойбічні закамарки, звідкіля вони або не виходили зовсім, або виходили іншими – приниженими, позбавленими крил та голосу.
У листопаді тридцять четвертого заарештували, а вже за місяць розстріляли геніального Григорія Косинку. А до цього під жорна державного