Катеринослава з його промисловим поступом, націленим у майбутнє. Тут ніби завмерло життя. Величні у своєму спокої гори, що грядою захищали півострів від буйного моря з півдня, та мовчазні, прекрасні у своїй одноманітності рівнини… Такі не схожі на українські кримськотатарські національні костюми… Ті яскраві жіночі й витримані чоловічі вбрання доладно сиділи на прадавніх тюрках – корінному населенні Криму. Кримські татари ніби зійшли зі сторінок тієї книжечки, що читав у дитинстві Юрко. То була казка про султана і візира, а також про прекрасну принцесу, через яку між колишніми друзями розгорілася справжнісінька війна. Згадав ту книжку, й замлостило під серцем. Десь вона там і стоїть на полиці в старій хаті. Десь там, у доладній білій мазанці під солом’яною стріхою чекає на нього мати. Одігнав умить сумні спогади й зітхнув голосно, увібравши повний рот солонуватого повітря. Селянин уперше бачив море, вперше торкався босими ногами гладенького, відшліфованого часом та водою каміння, вперше слухав шум хвиль. Море здалось йому досконалим – спокійне й незворушне, як мудрець на лінії горизонту, воно кардинально змінювалось біля берега, стаючи грайливим, мов дитя. Море пестило дрібну гальку гронами кучерявих бульбашок, вколисувало вузьку берегову смугу, а вколисавши – сильно било потужною хвилею, аж той берег тікав від моря. І знову заспокоювалось, зігнавши пасію, вивільнивши негативну енергію, робилось по-котячому ніжним, тягнуло до себе змокрілі камінчики. Ті камінчики підстрибували, відчуваючи лоскіт водяних пальчиків, бавились, пірнаючи у прозору воду, й лежали там тихенько, аби трохи відпочити від тих ігрищ. Юрко не міг із собою нічого зробити, нікуди не міг подітись од ліричного настрою, який навіювало тепле Чорне море. Уявлялось йому, що те море десь за небокраєм стікає шумним гігантським водоспадом, що той небокрай різко вривається, підтверджуючи прадавні уявлення про землю.
– Он він, край землі! – кричав Юрій, націлюючи свій крик у бік горизонту, у бік сонця, що сходило. На мить хотілось вірити, що земля не кругла, а пласка, як блюдо, і що нічого, окрім цього моря й цього неба, у світі не існує.
Брів берегом, по коліна у воді, боровся із хвилею, яка мала за честь обняти чужинця за плечі, утікав від тих обіймів, насміхався над хвилею, котра, упавши, шипіла від злості. Згинався й підбирав відшліфований віками гладенький та плаский камінчик. Роздивлявся його, вивчав кожну дірочку, тішив долоню неповторною прохолодою й кидав той камінчик на водяне плесо. Ці камінчики нашіптували українцеві цікаві історії. Він лягав подалі від хвиль на зігрітий сонцем берег і слухав. Берег розповідав про те, свідками яких подій могли бути його піддані – різного розміру, кольору та віку камінці, що вони могли бачити, коли ще були не такими гладенькими, а мали гострі кути й різали тими кутами ноги тих, хто зістрибував на берег, наважуючись завоювати цю неприступну землю.
Юркові нестерпно хотілось писати, змальовувати словом кримську природу, яка повсякчас народжувала міфи, казки, билини. Хотілось відтворити у слові цих неспішних людей,