здогадатись, знаходились записники та великі валізи з прив’язаними до них довгими штативами. У валізах, скоріш за все, – апарати для фотографування. Редакція жила звичайними турботами: одні кореспонденти сідали у брички та від’їздили, інші, навпаки, заходили до приміщення. Туди подався і Юрій. У дверях звернувся до фотографа зі звичною завченою фразою «мапатіет, ту шеіделеба», що означало «вибачте», а коли фотограф шугонув, мов вуж, повз нього, не давши відповіді, почав чіплятись до інших.
– Де, скажіть на ласку, записують добровольців до Африки?
На нього дивились, як на дивака, і йшли у своїх справах.
Один чоловік, якому на вигляд було років за п’ятдесят, пересилив байдужість, почувши запитання Юрія. Він повернув з-півдороги, підійшов до дивного молодика впритул, взяв його під лікоть та довів коридором до кабінету. На дверях зазначалось російською: «Запитання-відповіді». Тицьнув незадоволено пальцем у табличку і штовхнув тим самим пальцем двері, які напрочуд легко відчинились. Юрій, боячись порушити тишу, що панувала в кімнаті, навшпиньках пройшов між столами, напівзігнувшись та озираючись, як шпигун.
Тут було прохолодно й світло. З трьох великих (від стелі до підлоги) вікон заганяло у кабінет своє проміння осіннє сонце, а крізь відчинені кватирки вривався й блукав кімнатою прохолодний вітерець. Той вітерець, як хлопчисько, підступно підкидав аркуші на столі – спочатку легенько, а тоді одним поривом змітав ті аркушики зі столу й гнав їх підлогою. Юрій в один стрибок кинувся до дверей та причинив їх, щоб зник протяг. Вітер образився на українця і втік надвір крізь відчинені кватирки. Покос мигцем позбирав папірці, щоб хтось не подумав, що то він наробив розгардіяшу. А вже по тому усвідомив, що в кімнаті нікого з людей немає. Прислухався. Звідкілясь долинав стурбований чи то знервований голос. Юрій повернув голову в бік вузьких дверцят, що примостились в глибині приміщення. Ступив декілька кроків, щоб краще почути, про що там йдеться, приклав вухо до одвірка. По той бік бубонив чоловік. Юрій посміхнувся, затуляючи рота долонею, аби не виказати свою присутність. «Навіщо я це роблю? – подумав. – Навіщо ховаюсь?» Тут-таки згадав, як ховався колись, як був маленький, від тата і як мама його довго шукала, заплакана, аби сповістити, що тата вже не повернути. Враз, як згадав ту давнину, куди й сміх подівся. Говорив незнайомець за дверима явно по телефону, бо ж відповіді йому ніхто не давав.
– …і особисто, й письмово до нас звертаються люди з проханням дати їм вказівку, як прикомандируватись до Трансваалю з добровольчими загонами… Навіщо було це друкувати?
Ось воно! Те, що шукав Юрій. Значить, не один він придумав іти саме до редакції по допомогу. Він відчинив двері в один ривок і остовпів – перед ним стояла жінка, і це вона так заповзято, по-чоловічому відповідала на дзвінки. Жінка вирячилась на Юрія, кинула в слухавку: «Секундочку» – і в бік відчинених дверей:
– Що вам?
Покос не звик бачити жінок, вбраних у чоловічий одяг. А на цій, на тобі, – штани.