там! Іще гірше: Хмельницький із татарами знюхується, щоб християн за компанію вбивати…
– Випиймо ж із горя! – перервав Заглоба. – Ну й мед!
– Дай же, Господи, померти швидше, щоб усобиці не бачити, – продовжував старий хорунжий. – Взаємні гріхи доведеться кров’ю змивати, але не буде це кров спокути, позаяк брат брата вбивати буде. Хто на Низу? Русини. А хто у війську князя Яреми? Хто в шляхетських загонах? Русини. А в коронному стані хіба мало їх? А я сам хто такий? Гей, злощасна Украйно! Кримські нехристи закують тебе в ланцюги, і на турецьких галерах гребти будеш!
– Та не побивайтеся так, пане хорунжий! – сказав Скшетуський. – А то нас просто сльоза проймає. Може, ще й сонечко зійде!
Але сонце саме заходило, й останні промені його лежали червоними відсвітами на білій голові хорунжого.
У місті дзвонили до вечерні та до похвальної.
Вони вийшли. Пан Скшетуський вирушив до костьолу, пан Зацвілиховський до церкви, а пан Заглоба до Допула у Дзвонецький Кут.
Уже зовсім смеркло, коли всі троє знову зійшлися біля пристані на березі Тясмину. Люди Скшетуського сиділи по байдаках. Веслярі ще переносили вантаж. Холодний вітер тягнув у бік недалекого гирла, де річка впадала у Дніпро, ніч збиралася бути не дуже погожою. При світлі багаття, котре палало на березі, вода в річці криваво поблискувала і, здавалося, з неймовірною швидкістю неслася кудись у невідому пітьму.
– Ну, в добру путь! – сказав хорунжий, сердечно потискуючи руку молодикові. – Будьте, ваша милість, насторожі.
– Буду старатися. Дасть Бог, скоро побачимося.
– Тепер, мабуть, у Лубнах або в княжому війську.
– Значить, ви, ваша милість, остаточно до князя зібрались?
– А що ж? Війна так війна!
– Бувайте здорові, пане хорунжий.
– Бережи вас Бог!
– Vive valeque![58] – кричав Заглоба. – А якщо вода аж до Стамбула вас, добродію, донесе, султану кланяйтесь. А ні – так біс із ним!.. Ох і добрячий був медок!.. Брр! А тут не тепло!
– До побачення!
– До скорого!
– Бог вам на поміч!
Заскрипіли весла, хлюпнули водою, і байдаки відпливли. Вогонь на березі почав швидко даленіти. Довго ще бачив Скшетуський громіздку постать хорунжого, освітлену полум’ям багаття, і незрозуміла туга стиснула зненацька груди його.
Несе човни вода, несе, та тільки відносить од доброзичливих сердець, од коханої та від рідних країв, односить невблаганно, як доля, в краї дикі, в пітьму…
Із тясминового гирла випливли на Дніпро.
Вітер свистів, весла видавали одноманітний і тужливий звук. Веслярі затягли пісню:
Гей, то не пили пилили,
Не тумани уставали.
Скшетуський закутався в бурку і влігся на постіль, улаштовану для нього жовнірами. Він почав думати про Олену, про те, що вона все ще не в Лубнах, що Богун залишився, а от він поїхав.
Побоювання, недобрі передчуття, тривога злетілися до нього, ніби ворони. Він спробував було впоратися з ними, та втомився,