найменшого зволікання, панну до Лубен одвезли, інакше бунт їх заскочить зненацька. Сам же й прослідкуєш, аби все як слід було зроблено. Я тобі важливу функцію довіряю, гідну друга, не слуги.
– Нехай ваша милість когось іншого пошле, з листом усякий поїде.
– А хто в мене тут є довірений? Здурів ти, чи що? Ще раз тобі говорю, врятуй ти мені життя хоч двічі, а так не прислужишся; я ж замучився просто, гадаючи, що з ними станеться, й від горя мене лихоманить навіть.
– О Господи! Доведеться, мабуть, їхати, тільки мені так жаль вашу милість, що коли б ви мені, ваша милість, подарували навіть цей пояс крапчастий, я б і то не втішився.
– Буде тобі пояс, виконай тільки все як слід.
– Не треба мені й пояса, тільки б ваша милість їхати з собою дозволила.
– Завтра вирушиш на чайці, що її Гродзіцький посилає в Чигирин, звідти, не зволікаючи й не відпочиваючи, поїдеш прямо в Розлоги. Там ані панні, ані княгині не говори нічого, буцімто мені щось загрожує, проси тільки, щоб одразу, хоча б навіть верхи, хоч би без усяких вузлів, їхали в Лубни. Ось тобі гаман на дорогу, а листи я зараз напишу.
Редзян упав у ноги наміснику.
– Пане мій! Невже я вас більше не побачу?
– Як Бог дасть, як Бог дасть! – відповів, підводячи його, намісник. – Але в Розлогах будь веселішим. А зараз іди спати.
Решту ночі Скшетуський перебув за писанням листів і в палкій молитві, після котрої злетів до нього янгол заспокоєння. Тим часом ніч зблякла, і ранок вибілив вузькі віконця на східній стіні. Світало. Ось і рожеві блиски ковзнули в кімнату. На вежі та в замку пробили зорю. Невдовзі постукав Гродзіцький.
– Пане намісник, чайки готові.
– І я готовий, – спокійно відповів Скшетуський.
Розділ X
Прудкі човни летіли за течією, ніби ластівки, відносячи молодого лицаря та його долю. Через високу воду пороги особливої небезпеки не являли. Минули Сурський, Лоханський, щаслива хвиля перенесла чайки через Воронову Забору; проскреготіли вони, щоправда, по дну Княжого та Стрільчого, та ледь-ледь – торкнулися тільки, не розбилися; і ось, нарешті, вдалині завиднілася піна й коловерті страшного Ненаситця. Тут доводилося висаджуватись, а чайки тягти волоком по берегу. Ця повільна й тяжка робота зазвичай забирала цілий день. На щастя, від минулих, мабуть, волоків по всім березі лежало безліч колод, які підкладалися під човни для зручності пересування по ґрунту. В усій окрузі і в степу не було ні душі, на річці не виднілося жодної чайки – пливти на Січ не міг уже ніхто, крім тих, кого Гродзіцький повз Кодак пропускав, але саме Гродзіцький навмисно відрізав Запоріжжя від решти світу. Отож тишу порушував тільки гуркіт хвиль об скелі Ненаситця. Поки люди волокли чайки, Скшетуський оглядав це надзвичайне диво природи. Жахливе видовище вразило його. На всю широчінь упоперек ріки йшли сім кам’яних перепон, які стирчали з води, чорні, погризені хвилями, що проломили в них подоби воріт і проходів. Річка всією вагою води своєї била в ці перепони й одлітала назад, скажена, знавісніла, спінена білими вируючими бризками; потім, ніби неприборканий