вкрилося пліснявою, наче винна пляшка, щоб заіржавіло, немов залізо.
Тільки Хмельницький міг змінити заведений порядок, до чого, треба гадати, й сам король поставився б прихильно, та визнав за краще, бідолаха, розбити довбешку об кодацькі скелі.
Полковник потроху заспокоювався. Ну, не дали йому староства – то й що? Тим паче зроблять тепер усе, щоб його винагородити, особливо ж після перемоги та придушення бунту, після врятування України від братовбивчої війни, – та що там! – усієї Речі Посполитої врятування! Тут уже йому ні в чому не відмовлять, тут йому і в Потоцьких потреби не буде…
Сонна голова його схилилася на груди, і він заснув, марячи про староства, каштелянства, про ушанування королівські та сеймові…
Коли Кречовський прокинувся, вже розвиднялося. На байдаках усе ще спали. Віддалік поблискували у блідому передсвітанковому сяйві дніпровські води. Довкола була мертва тиша. Тиша ця його й розбудила.
Кодацькі гармати не стріляли.
«Що це? – подумав Кречовський. – Перший штурм відбито? Або ж Кодак узяли?»
Але такого бути не може!
Ні! Просто відкинута козачня затаїлася де-небудь подалі від фортеці й зализує рани, а сліпий на одне око Гродзіцький поглядає на них із бійниць, точніше націлюючи гармати.
Завтра вони знову підуть на приступ і знову зламають зуби.
Тим часом зовсім стало видно. Кречовський підняв людей на своєму байдаку і послав човна за Фліком.
Той негайно прибув.
– Пане полковник! – сказав Кречовський. – Якщо до вечора каштелян не підійде, а до ночі штурм не повториться, ми рушимо фортеці на допомогу.
– Мої люди готові, – відповів Флік.
– Роздайте ж їм порох і кулі.
– Уже роздано.
– Вночі висадимося на берег і без усякого шуму підемо степом. Нападемо зненацька.
– Gut! Sehr gut![71] Але чи не пропливти на байдаках іще трохи? До фортеці милі чотири. Для піхоти неблизько.
– Піхота сяде на запасних коней.
– Sehr gut!
– Нехай люди тихо сидять по очеретах, на берег не виходять і шуму не вчиняють. Вогню не запалювати, а то нас дим видасть. Ворог не мусить знати про нас нічого.
– Туман такий, що й диму не побачать.
І дійсно, сама річка і рукав її, зарослий очеретом, у якому ховалися байдаки, і степи – все, куди не глянь, було затоплено білим непроглядним туманом. Щоправда, поки що був ранній ранок, а потім туман міг розсіятись і степові простори відкрити.
Флік відплив. Люди на байдаках помаленьку прокидалися; відразу ж було оголошено розпорядження Кречовського сидіти тихо, тож до сніданку бралися без звичайного бівачного гаму. Якби хто-небудь пройшов берегом або проплив по ріці, йому б навіть на думку не спало, що в цьому місці перебуває кілька тисяч людей. Коней, щоб не іржали, годували з руки. Байдаки, сховані туманом, затаївшись, стояли в очеретяних хащах. Раз по раз прошмигував лише маленький двовесельний човник, який розвозив сухарі та накази, а так панувала мертва тиша.
Зненацька