Погані справи були б у Речі Посполитої, коли б якась селянська смута могла впливати на її долю та існування. Воістину легковажно збиралися ми в цей похід, – підсумував пан Чарнецький, – і, хоча передовий наш загін розгромлено, вважаю я, що гетьмани не мечем, не зброєю, а батогами можуть бунт цей придушити».
І коли говорив він так, здавалося, що говорить не полоненик, не воїн, який програв битву, а гордий гетьман, упевнений у завтрашній перемозі. Така велич духу й така віра в Річ Посполиту були бальзамом для ран намісника. Він власними очима спостерігав військо Хмельницького зблизька, через те воно його дещо заворожило, тим паче що аж до нинішнього дня супроводжувала військові цьому удача. Та мав рацію, можливо, пан Чарнецький. Сили гетьманів стоять незрушені, а за ними – вся могуть Речі Посполитої, вся незаперечність влади і волі Божої. Так що розставався намісник із паном Чарнецьким вельми збадьорений і душею веселий, а розстаючись, запитав іще, чи не має наміру той зразу повести переговори з Хмельницьким про звільнення.
– Тугай-беїв я полоненик, – відповів пан Стефан. – Йому ж і викуп заплачу, а з отаманцем цим справи мати не хочу і катам його призначаю.
Захар, який влаштував пану Скшетуському побачення з полонениками, повертаючись із ним до воза, теж утішав його.
– Не з молодим Потоцьким воно важкенько, – говорив він. – З гетьманами буде важкенько. Справу ж бо тільки почато, а чим закінчиться, сам Бог знає! Гей, набрали татари і козаки польського добра, та взяти і зберегти не одне й те ж. А ти, дитино, не горюй, не сумуй, тобі й так воля буде – ти до своїх підеш, а старий тужити за тобою буде. На старості літ гірше нема самому на світу залишитися. А з гетьманами важкенько буде, ой, важкенько!
І дійсно, перемога, хоч і блискуча, все ж таки не вирішила справи на користь Хмельницького. Вона могла навіть обернутися на шкоду, бо неважко було передбачити, що великий гетьман, помщаючись за смерть сина, з особливою ретельністю візьметься тепер за січовиків і зробить усе, щоб одним разом їх винищити. До слова сказати, великий гетьман почував деяку неприхильність до князя Яреми, котра хоча й прикривалася люб’язністю, одначе доволі часто за різних обставин виявлялася. Хмельницький, добре про це знаючи, вважав, що зараз неприхильність ця відійде на задній план, що краківський володар першим примирливо простягне руку, чим забезпечить собі допомогу уславленого войовника та його могутніх ратей. А з такими об’єднаними силами, під проводом такого вождя, як князь, Хмельницький поки що не міг і мріяти мірятися силою, бо сам у себе до кінця ще не вірив. Отож вирішив він не зволікати, а одночасно із звісткою про жовтоводську поразку з’явитися на Україні й ударити на гетьманів, поки не підоспіла княжа допомога.
Тому, не даючи відпочити військові, він на світанку наступного після битви дня повів їх далі. Кидок цей був таким навальним, ніби гетьман рятувався втечею. Здавалося, повінь заливає степ і мчить уперед, живлячись по дорозі всіма річками