від валу. Силу гусарів становив, визначаючи перемогу, розгін, а вони змушені були залишатися на одному місці. Хмельницький же вводив у бій усе нові й нові полки. Він устигав усюди. Сам ведучи в атаку кожний курінь, він повертав назад, майже доскакавши до ворожих шабель. Завзяття його поступово передалося запоріжцям, і ті хоча й гинули без ліку, але з криками й виттям наввипередки мчали на шанець. Вони наражалися на стіну залізних грудей, на вістря списів і, розбиті, поріділі, знову йшли в атаку. Корогви від такого натиску, ніби здригнувшись, подавались, а подекуди й відступали; так борець, стиснутий сталевими обіймами противника, то слабне, то знову збирає сили й починає пересилювати.
До полудня майже всі запорізькі полки були в огні й битві. Боротьба йшла така уперта, що між обома сторонами виріс ніби новий вал – гора кінських і людських трупів.
Щохвилини в козацькі окопи з битви поверталися натовпи воїнів, поранених, закривавлених, вимазаних у грязюці, задиханих, ледве живих од утоми. Та з’являлися вони з піснею на вустах. Обличчя їхні палали бойовим огнем і впевненістю в перемозі. Непритомніючи, вони продовжували кричати: «На погибель!» Загони, що залишалися в резерві, рвалися в бій.
Пан Скшетуський спохмурнів. Польські корогви почали зникати за бруствером. Вони вже не могли чинити спротиву, й відхід їхній позначала гарячковість. Помітивши це, понад двадцять тисяч горлянок вивергнули радісний крик. Азарт атаки подвоївся. Запоріжці буквально наступали на п’яти козакам Потоцького, що прикривали відступаючих.
Одначе гармати й град мушкетних куль відкинули їх назад. Битва на хвилину стихла. В польському стані почулася сурма, що пропонувала переговори.
Але тепер Хмельницький переговорів вести не бажав. Дванадцять куренів спішились, аби разом із піхотою й татарами йти на штурм укріплень.
Кречовський із трьома тисячами піхоти у вирішальний момент мав поспішити на підмогу. Всі барабани, бубни, литаври і сурми зазвучали разом, заглушаючи клики й мушкетні залпи.
Пан Скшетуський, здригаючись, дивився на довгі шеренги запорізької піхоти, що не мала собі рівних і рвалася до валів і оточувала їх усе тіснішим кільцем. Довгі пасма білого диму вистрілювали в неї з окопів, ніби якісь велетенські груди намагалися здунути цю сарану, що невідворотно насідала звідусіль. Гарматні ядра проорювали в ній борозни, самопали гриміли все квапливіше. Гуркіт не змовкав ні на секунду. Тисячі й тисячі, танучи на очах, конвульсивно згинаючись, як величезна поранена змія, все ж ішли вперед. Ось-ось дістануть! Ось вони вже біля валу! Гармати їм тепер не страшні! Скшетуський зажмурив очі.
І зразу блискавками запитання замерехтіли в його мозку: чи побачить він на валах польські значки, коли розплющить очі? Чи побачить, чи не побачить? Там галасують усе голосніше, там вереск якийсь нечуваний. Невже сталося щось? Крики долинають із самого табору.
Що ж це? Що ж стряслося?
– Боже всемогутній!
Зойк цей вивергнувся із грудей пана