що це помилка; він забере її додому, і нехай Марилла скаже їй. Так або інакше, він не може залишити її у Брайт Ривер, нехай навіть і сталася помилка. А усі питання і пояснення можуть бути відкладені до їх повернення в Зелені Дахи.
─ Мені шкода, що я запізнився, – боязко сказав він. – Підемо. Кінь у дворі. Дай мені свою сумку.
─ О, я сама можу нести її, – сказала дівчинка весело. – Вона не важка. Я зберігаю там усі мої речі, але вона зовсім не важка. Її треба нести певним чином – а то ручка відпадає, так що краще я сама триматиму її, тому що знаю, як. Це дуже стара сумка. О, я дуже рада, що ви приїхали, хоча спати на дикій вишні теж цікаво. Нам далеко їхати, правда?
─ Місіс Спенсер сказала це вісім миль. Я рада, тому що люблю їздити. О, так добре, що я житиму з вами, і належатиму вам. Я ніколи не належала нікому по-справжньому. Але найгіршим був дитячий будинок. Я була там тільки чотири місяці, але цього вистачило. Я не думаю, що ви коли-небудь були сиротою в дитячому будинку, так що ви не можете зрозуміти, як це. Це гірше, ніж ви можете собі уявити. Місіс Спенсер сказала, що погано так говорити, але я не маю на увазі нічого поганого. Дуже просто зробити щось нехороше, навіть не знаючи про це, правда? Взагалі, вихователі в дитячому будинку були хорошими. Але там було так мало можливостей для уяви – тільки про інших сиріт. Було досить цікаво уявляти різні речі про них: уявити собі, що, можливо, дівчинка, яка сиділа поруч, насправді дочка графа, яка була вкрадена в дитинстві у своїх батьків злою нянькою, що померла перш, ніж вона змогла сказату правду. Раніше я не спала ночами і уявляла різне, тому що у мене не було часу на це вдень. Думаю, я тому така худа, адже я дуже худа, чи не так? Суцільні кістки. Я люблю уявляти, що я гарненька і пухка, з ямками на ліктях.
І тут супутниця Метью припинила говорити, частково тому, що вона захекалася і частково тому, що вони прийшли до кабріолета. Ні слова вона не сказала, поки вони не залишили село і не поїхали вниз по крутому невеликому пагорбу. Дорога тут врізалася так глибоко в м'який ґрунт, що краї її, з бахромою з квітучих гілок диких вишень і тонких білих беріз, піднімалися на декілька футів над їх головами.
Дівчинка протягнула руку і відламала гілку дикої сливи, яка зачепила кабріолет.
─ Хіба це не прекрасно? На що схоже це дерево, що нахилилося над дорогою, все у білих мереживах, як ви думаєте? – запитала вона.
─ Ну, я не знаю, – сказав Метью.
─ Звичайно ж, на наречену… Наречену, усю у білому, з прекрасною мереживною вуаллю. Я ніколи не бачила наречених, але я можу собі уявити, як вона виглядатиме. Я така негарна, що ніхто ніколи не захоче одружуватися на мені – хіба що іноземний місіонер. Я думаю, іноземні місіонери не дуже перебірливі. Але я сподіваюся, що коли-небудь у мене буде біла сукня. Це моє найзаповітніше бажання. Я просто дуже люблю красивий одяг. І у мене ніколи не було красивої сукні, наскільки я пам’ятаю, але тому є про що мріяти, правда? Я можу собі уявити як пишно вбрана. Сьогодні вранці, коли я вийшла з дитячого будинку, мені було так соромно,