речі вони без кінця й краю розмовляли з палким захопленням. Це кипуче життя, завжди чимось заповнене й веселе, подобалось усім, крім покоївки Елізи, якій доводилося надмірно працювати. «Ніколи, – казала вона, – навіть під час карнавалу, коли в Вер'єрі бувають бали, пані не дбала так про туалети: вона тепер міняє сукні двічі, а то й тричі на день».
Ми не маємо наміру лестити будь-кому, а тому не будемо заперечувати, що пані де Реналь, в якої була дуже гарна шкіра і струнка постать, стала тепер шити сукні з короткими рукавами й глибоким викотом на грудях. Таке вбрання їй дуже личило.
– Ніколи, пані, ви не були така молода, – казали їй вер'єрські друзі, що приїздили обідати в Вержі (так чемно висловлюються в наших краях).
Дивна річ, – і мало хто з нас цьому повірить, – але пані де Реналь дбала про свої туалети без жодних намірів. Це було їй приємно, і без якоїсь прихованої думки вона майструвала з Елізою нові вбрання весь час, коли не бігала за метеликами разом з дітьми і Жульєном. Один тільки раз їздила вона у Вер'єр, щоб купити собі привезену з Мюлуза нову тканину на літні сукні.
З нею приїхала погостювати у Вержі її молода родичка. Вийшовши заміж, пані де Реналь непомітно для себе здружилася з пані Дервіль, разом з якою колись училася в монастирі Сакре-Кер.
Пані Дервіль завжди потішалася з того, що вона звала «шаленими вигадками» своєї кузини. «Мені ніколи таке й на думку не спало», – казала вона. Свої несподівані вигадки, які в Парижі були б названі дотепними експромтами, пані де Реналь вважала за дурниці і соромилась висловлювати їх перед своїм чоловіком, але присутність пані Дервіль піддавала їй духу. Спочатку вона дуже несміливо ділилася думками; але коли жінки довго лишалися на самоті, пані де Реналь запалювалась, довгі ранкові години минали, як одна мить, і обом подругам було дуже весело. На цей раз розважлива пані Дервіль помітила, що її кузина не така весела, але набагато щасливіша.
А Жульєн відтоді як приїхав у маєток, почував себе, мов дитина, – він ганяв за метеликами і так само тішився, як його учні. Після того як йому потрібно було раз у раз стримуватись і хитрувати, тепер, на самоті, далеко від людських очей, інстинктивно не почуваючи ніякого страху перед пані де Реналь, він віддавався радощам життя – таким п'янким у його віці – серед наймальовничіших у цілому світі гір.
Пані Дервіль з першого дня здалася йому другом; він поспішив показати їй краєвид, що відкривається в кінці нової доріжки під великими горіхами. І справді, він не гірший, а може, й кращий, ніж найчарівніші ландшафти Швейцарії чи італійських озер. Коли піднятися стрімким косогором, що починається за кілька кроків, – очі тонуть у глибоких проваллях, схили яких поросли дубовим лісом, що спускається майже до самої річки. Щасливий, вільний, майже володар дому, Жульєн водив на стрімкі скелі обох приятельок, втішаючися з їхнього захоплення таким величним краєвидом.
– Для мене це як музика Моцарта, – казала пані Дервіль.
Вся краса гірських околиць Вер'єра була отруєна для Жульєна