пішов з нею трохи вперед; пані Дервіль не стала їх доганяти.
– Врятуйте мене, – сказав Жульєн пані де Реналь, – тільки ви можете це зробити. Ви знаєте, що лакей мене страшенно ненавидить. Я мушу признатись вам, пані, що в мене є один портрет, я його сховав у матраці свого ліжка.
Почувши це, пані де Реналь теж зблідла.
– Тільки ви, пані, можете зараз зайти в мою кімнату. Пошукайте так, щоб ніхто не помітив; у тому кутку матраца, що ближче до вікна, ви знайдете маленьку картонну коробочку, чорну й гладеньку.
– І в ній портрет? – вимовила пані де Реналь, ледве тримаючись на ногах.
Жульєн помітив її збентеження і негайно скористався з нього.
– В мене до вас іще одне велике прохання: благаю вас, пані, не дивіться на цей портрет – це моя таємниця.
– Це таємниця! – повторила ледь чутно пані де Реналь.
Але, хоч вона й виросла серед людей, що чванилися багатством і були байдужі до всього, крім наживи, кохання збудило в ній великодушність. Вона була прикро вражена, але з найщирішою самовідданістю почала розпитувати Жульєна про деякі подробиці, потрібні для того, щоб як слід виконати його доручення.
– Отже, – повторила вона, ідучи, – кругла коробочка з чорного картону, зовсім гладенька.
– Так, пані, – відповів Жульєн тим суворим тоном, який з'являється в хвилину небезпеки.
Бліда, немов ідучи на смерть, пані де Реналь зійшла на третій поверх. На довершення мук вона відчула, що ось-ось знепритомніє; але свідомість того, що конче треба допомогти Жульєнові, повернула їй сили.
«Потрібно за всяку ціну дістати ту коробочку», – казала вона собі, прискорюючи ходу.
Було чути, як її чоловік розмовляє з лакеєм саме в кімнаті Жульєна. Та, на щастя, вони перейшли в дитячу кімнату. Вона підняла матрац і засунула руку в солому так рвучко, що подряпала усі пальці. Хоч яка чутлива до болю, пані де Реналь зараз його навіть не помітила, бо майже тої самої хвилини намацала гладеньку поверхню картонної коробочки. Вона схопила її і вибігла з кімнати.
Ледве пані де Реналь позбулася страху, що її побачить чоловік, як думка про цю коробочку так жахнула її, що вона й справді мало не впала непритомна.
«Значить, Жульєн закоханий, і ось тут, у мене в руках, портрет жінки, яку він кохає».
Опустившись на стілець у передпокої біля дверей його кімнати, пані де Реналь поринула в муки ревнощів, її недосвідченість допомогла їй і тут. Здивування, яке вона відчула, полегшувало її муки. Увійшов Жульєн, схопив коробочку, не сказавши ні слова, не подякувавши, побіг до себе в кімнату, розпалив камін і кинув коробку в огонь. Блідий і знесилений, він дуже перебільшував небезпеку, що йому загрожувала.
«Портрет Наполеона! – казав він сам собі, похитуючи головою. – І його зберігає у себе людина, яка висловлює палку зненависть до узурпатора! І раптом цей портрет знаходить затятий рояліст Реналь, такий розгніваний на мене зараз! А на довершення необережності – на звороті портрета рядки, писані моєю рукою. Тут уже не може