але він зробив вигляд, що не чув їх, і знову повторив те, що сказав щойно. Тільки тепер у його голосі почулися металеві нотки, які він іноді дозволяв собі в розмові з султаном, коли якимось підсвідомим чуттям відчував, що той перебуває в стані душевної млявості і не розгнівається на нього.
– Мін повелителю, після нашої перемоги на півночі ми відразу ж почали готуватися до війни на заході… Зараз настав час приймати рішення. Від паші Ібрагіма є донесення. Наші вивідачі в Австрії сповіщають, що віденський двір теж не дрімає… Імператор Леопольд з благословення папи Інокентія направив послів у Варшаву до короля Яна Собеського, щоб домовитися про союз…
– Що? Вони таки хочуть підписати договір?
– Так. До них приєднуються німецькі курфюрсти.
Магомет схопився з отоманки. Повідомлення схвилювало його.
– Ми висічемо їх упень! – вигукнув він. – Ми запроторимо їх усіх на галери! Адже у Собеського немає й десяти тисяч війська!?
– Однак подейкують, що він зобов'язується виставити сорок тисяч.
– Хотів би я побачити ті сорок тисяч! Звідки їх візьме? Казна ж у нього порожня.
– Зате у папи багато золота… Дасть Ватікан!
– Гм, ти маєш рацію… Скільки ж війська може нашкребти той нікчема Леопольд?
– Леопольд нібито обіцяє майбутнім союзникам виставити проти нас, як доносять вивідачі, шістдесят тисяч… Ну, а коли реально, то, я думаю, тисяч сорок…
– А курфюрсти?
– Ті приведуть тисяч двадцять… Найбільше – тридцять…
– Ну, що ж – тоді кинемо під Відень удвічі більше! – запально, мов юнак, вигукнув Магомет. – І я сам поведу це військо – зітру на порох Австрію і Ляхистан! Знищу мерзенних гяурів…
Останні слова султан вимовив уже без пафосу, мляво, і Кара-Мустафа ледь помітно усміхнувся в бороду, бо знав, що цієї запальності падишахові вистачить ненадовго.
– Ми повинні розбити їх, перш ніж вони об'єднаються, мій повелителю, – шанобливо, але твердо сказав великий візир. – Я вже послав Ібрагіму-паші наказ зробити все, щоб перетягти на наш бік Текелі…
– Правильно зробив.
– І стягую війська до столиці, щоб, коли потрібно буде най яснішому падишахові, міг двинути їх на ворога. Цими днями зберемо диван – приймемо остаточне рішення.
– І це добре… Що ще? Кара-Мустафа понизив голос.
– Мій великий повелителю, свічадо божественної мудрості, той гяур, гетьман Юрій Іхмельніскі, як я уже доповідав, виявився людиною, недостойною високої ласки…
– Що він ще там накоїв?
– Вірні люди доповіли, що його шуряк полковник Яненченко знаходиться зараз у Ляхистані і веде якісь таємні переговори з гетьманом Яблоновським, а може, і з самим королем. Підозрюю, що переговори з нашими ворогами поза нашою спиною – це…
Кара-Мустафа зробив паузу. Та султана вже охопив гнів.
– Гяур! Собака! Смерть для нього – не найтяжче покарання!
– Так, славний повелителю трьох суходолів… І я звелів схопити негідника. Накажете повісити? Султан задумався.
– Повісити?..