розцінила по-своєму думки й іючуття великого візира, що мимоволі відбилися на його обличчі, і в її очах знову промайнув страх.
– Не бійся мене, пташко. Я не заподію тобі зла, – лагідно сказав Кара-Мустафа, ступаючи крок наперед.
– Я не боюся. Аллах захистить мене, – зіщулилася Златка.
– Не аллах, а я, дівчино… Я захищу тебе від усього злого на свііі! Бо в моїй владі – робити дибро і зло. Ти це розумієш?
– Розумію. Тоді зроби добро – відпусти мене… Кара-Мустафа усміхнувся.
– Дурненька, ніде тобі краще не буде, як тут. Скільки красунь з усього світу вважали б за честь і щастя стати моїми одалісками!
– Я ніколи не погоджуся стати наложницею навіть самого падишаха! – гордо випросталася Златка, і в її словах прозвучала така твердість, що Кара-Мустафа здивувався.
– Ніби у тебе є вибір!
– Так, у мене є інша можливість…
– Яка?
– Смерть… Я вже не раз казала тобі про це!
– Смерті ніхто не мине… Але такій молодій і красивій дівчині ще треба довго жити. І жити в розкоші, в коханні. І це тобі можу дати тільки я!
– Розкіш – так, кохання – ні.
– Чому?
– Бо я не кохаю тебе і ніколи не покохаю!
Кара-Мустафа розгладив пальцями, прикрашеними коштовними перснями, свою чорну бороду. Гм, давно вже його вуха не чули, щоб хто-небудь, якщо він сповна розуму, перечив йому чи говорив неприємності. А ось ця дівчина посміла! її відверта відповідь боляче стьобнула його по самолюбству. Одначе він проковтнув образу, бо не міг на неї образитися, як не міг розгніватися на пишну троянду, що вколола своєю колючкою.
– Я ждатиму, поки ти зміниш ставлення до мене, – тихо проказав великий візир. – Місяць, два… рік… Ждатиму…
– Цього не буде ніколи! Не сподівайся! По обличчю Кара-Мустафи промайнула тінь.
– Тоді я ждатиму до того часу, поки не розлюблю тебе.
– Що ж буде потім?
– Потім… Краще не будемо говорити, що буде потім…
– Ти накажеш убити мене?
– Ні, для чого ж? Я просто подарую тебе людині, яка тебе не кохає.
Златка на хвилину задумалась. Потім сказала:
– Спасибі за відвертість, ефенді… Отже, я маю якийсь час на роздуми?
– Безперечно.
– Тоді я думатиму, а ти мені не заважай!
– Ти зловживаєш моєю добрістю і моїм терпінням! – вигукнув зачеплений за живе Кара-Мустафа. – Пам'ятай, навіть закоханому може ввірватися терпець!
Златка зітхнула й нічого не відповіла. Вона розуміла, що потрапила в безвихідь, що висвободитись із лабет великого візира немає ніякої надії. Не було у неї надії й на те, що Арсен, батько чи брат знайдуть її тут. І все ж кожній людині, в якому б безвихідному становищі вона не опинилася, властиво сподіватися на краще. І вона сподівалася, а сподіваючись, боролась. Боролася за життя, за честь, за майбутнє…
Кара-Мустафа пройшовся по кімнаті, окинув оком речі, якими, за його наказом,