href="#n3" type="note">[3], – то небезпечно. Та все ж старий Квітковський міг сказати про себе, що він «од рожденія свого розположен к добрим ділам», і це він виявив хоча тим, що мав десятків зо два вкраїнських книжок та Щевченків бюст у себе в кабінеті та дав ті книжки прочитати своїм дітям.
Квітковський умер, як синові було 20 років, а дочці 14. Обоє вони зосталися з матір'ю – цілком пасивною жінкою. Вона зовсім не могла керувати дітьми і завсігди сиділа у своїх покоях, вітаючи там знайомих чи розкладаючи пас'янси. Діти зросли більш-менш самостійно і пішли ще далі тим напрямком, на який штовхнув їх батько своїми вкраїнськими книжками та Шевченковим бюстом. Праці в цьому напрямку досі не виявляли ніякої: Ганна тим, що не мала на се ще й часу, а її брат, може, й мав би час, та якось не міг собі ладу дати. Діла ж у його було небагато: скінчивши університета, він незабаром добув собі лекції в приватній гімназії, вони давали йому невеликий заробіток і брали всього години три на день.
Гайденко та Раденко підійшли до великого будинку і подзвонили. Двері відчинив сам Петро Квітковський – високий чепурний парубок, надзвичайно білявий (він удавсь у матір) та ще й блідий, – і повів їх до себе в хату. В їй був чималий нелад та пил. Книжки купками лежали всюди.
– Сідаймо тут, люди добрі, – промовив Квітковський, – а як прийде людей більш, тоді переліземо на ширше місце.
– Хіба ще хто має прийти? – спитався Гайденко.
– Стрівся сьогодні з Давиденком та з Келишинським, казали, що зайдуть, – одмовив Квітковський.
Українська студентська молодіж часто сходилася до Квітковського поговорити або почитати. Квітковський був симпатична людина, та й жив зовсім самостійно і мав зручну кватирю.
Гості не встигли ще й сісти, як почувся дзвоник біля дверей і через кілька хвилин до гурту ввійшов ще один добродій – Іван Давиденко. Се був товстенький чоловічок з швидкими очима, дуже пістриженою маленькою борідкою, з хапливими рухами. На його колись великі надії клалися. Колись він заходжувавсь видавати часопис, щоб, як казав він, – «виясняти місцеві потреби», та через якийсь «зась» мусив дуже скоро облишити цю справу і опинився секретарем у земстві; там він сам заправляв усіма справами, бо предсідатель був лібералу та ще й лінивий.
За їм увійшло ще двоє – один худий високий студент знайомий і Гайденкові, і Раденкові, і другий добродій. Раденко другого не знав, і Квітковський познайомив їх:
– Мій родич Степан Келишинський.
Раденко глянув на Келишинського, подаючи йому руку. Се був ще молодий, років 24 чоловік, високий, огрядний. Його одгодована чепурна постать у гарно пошитій одежі пасувала до випещеного вродливого обличчя. Голова була одкинена назад, очі дивилися сміливо, чепурні чорні вуси завивалися вгору.
– Дуже радий! – промовив Келишинський, досить недбало стискаючи руку Раденкові, і зараз же заговорив з Квітковським.
Прийшло ще кілька людей, в хаті зробилося тісно, і Квітковський попрохав гостей до зали. Як ішли, Гордій стиха спитавсь у Демида:
– Чи