На розпутті. Борис Грінченко

з несподіваних запитань.

      – Я виріс проміж народом, – сказав Раденко, – і думаю, що вмію з їм говорити…

      Але його перепинив один студент:

      – Саме це й я помічав – мужик нам не йме віри. І я певний, що це буде доти, поки обов'язкова освіта українською мовою порівняє пана з мужиком.

      – Освіта вкраїнською мовою – це так, але не обов'язкова – відказав Гордій. – Це був би примус над народом. З якого права інтелігенція робитиме свої бажання обов'язковими народові? Чи не схотів би того й народ ізробити?

      – Ти помиляєшся, Гордію, – відказав Демид Гайденко, – свої бажання накида інтелігенція народові, а загальнопризнану правду.

      – А яку ж то?

      – А ту саме, що світ кращий од темряви.

      – Невже ви думаєте, що народ сам, коли схоче, не візьме цього світу? Хіба важаєте народ за дурня, що не розуміє власної користі? Світ кращий од темряви! Але – який світ? Той, що ви бачите, те, що ви вважаєте за світ! А може світ зовсім не такий і, може, зовсім не такого світу хоче народ? Як же ви можете накидати йому свою просвіту, коли він, може, її не хоче? Невже ви думаєте, що народ дитина? Що не має свого морального кодексу, своєї – коли хочете – культури? Я серед народу народивсь, виріс серед його і знаю, що ви дуже помиляєтесь, думаючи так.