обком комсомолу. Перша моя публікація була присвячена надзвичайній події: до фруктового саду на території школи забіг дикий кабан. Мисливці оточили місце й приспали звіра. Звідки він узявся, так і залишилось таємницею.
Наступним пунктом мого маршруту став «Вечірній Харків». Заснована 1969 року під час «шелестівської відлиги»[8], газета видавалася спочатку тільки українською (я писав замітки російською, а потім зі словником перекладав їх українською), згодом перейшла на двомовний формат, а сьогодні випускається лише російською.
Життя навколо стрімко змінювалося. Йшла горбачовська перебудова. Один з переломних її моментів став піком моєї юнацької кар’єри.
У березні 1988 року газета «Советская Россия», що відбивала погляди найтвердолобіших комуністів, опублікувала статтю викладача Ленінградського технологічного інституту Ніни Андрєєвої «Не можу поступитися принципами». Автор протестувала проти очорнення радянської дійсності, заступалася за Сталіна й комуністичну ідеологію. Статтю, яка була сприйнята як удар по Горбачову, передрукували майже 1000 видань по всьому СРСР та, як ми знаємо тепер, аж два дні обговорювали у Політбюро.
Долучилася до кампанії й головна газета Харківського обкому КПРС «Красное знамя», що опублікувала статтю харківського військового письменника, який цілковито підтримав ідеї Андрєєвої. Це мене обурило. З висоти своїх 16 років я написав різку відповідь і відправив її в редакцію «Красного знамени». Пафос мого досить розлогого тексту, приправленого цитатами з пісень західних рокерів, зводився до того, що не треба тягти молодь назад у минуле. Висловлювань я не добирав і навіть порадив ворогам перебудови, які сумували за єдино правильним «науковим вченням»: «Спитайте про ідеали (слово «комуністичні» редактор прибрав) у повій біля готелів «Харків» та ”Інтурист”». То були два найдорожчих харківських готелі з валютними барами.
На мій подив, статтю опублікували.
Місцеві хулігани дивились на мене з повагою:
– Про повій ти круто завернув!
В обкому була інша думка. Особливо партійних начальників цікавило, де газетярі знайшли такого автора. Статтю було підписано: «Борис Ложкін, учень 10-Б класу 99-ї середньої школи». Мені розповідали, що секретар обкому з ідеології стукав кулаком по столу й горлав на редактора: «Малоліткам слова не давати!»
Стаття була велика, заплатили мені за неї п’ятдесят з чимось карбованців. А оскільки у квітні в мене була ще низка публікацій, за декілька тижнів до закінчення школи я встановив свій особистий рекорд – заробив понад сто карбованців за місяць.
Улітку я зробив першу спробу вступити на факультет журналістики Московського університету. Творчий конкурс пройшов без проблем – на той час у мене було чи то 60, чи то 70 публікацій. На творі намагався допомогти дівчині, з якою познайомився у Москві, – і разом з нею вилетів з іспиту.
У вересні 1988-го я влаштувався