Ось тільки з’їжджу з друзями на Близький Схід – до Ізраїлю та Йорданії, а потім повернусь і займуся справами.
Ми тренувалися пліч-о-пліч з ізраїльськими спецпризначенцями: спускалися з мосту в надувні човни, вчилися звільняти заручників – зі стрільбою холостими, з «пораненими», яких треба перетягти у безпечне місце, щоб зробити укол. Караваном з шести броньовиків в’їжджали до селища через браму у високій стіні. Ми не стикалися з реальними бойовими діями, але все було ніби по-справжньому.
– Якщо стрілятимуть, не переймайтесь, – напучували нас інструктори. – Людей у нас достатньо.
Ізраїльський патріотизм буквально заражає. Країна, що практично не має корисних копалин, розташована на бідних ґрунтах, оточена ворогами, демонструє дива ефективності. Ми гостювали у фермерів, які живуть на ізраїльському фронтирі у цілковито спартанських умовах. Ніхто не змушував їх туди їхати. Уявіть собі бороданя-фермера з пістолетом на поясі, який розповідає, що на цій землі житимуть і працюватимуть його діти, що скоро в нього буде у півтора разу більше кіз, аніж зараз, що він почав робити сир…
Ми говорили із солдатами-строковиками. В них немає нічого надлюдського. Звичайні хлопці й дівчата, готові вмирати і вбивати за свою країну. Цього інстинкту дуже не вистачало нашим хлопцям у перші тижні боїв на сході, без нього не вистояти в сутичці із сильним ворогом.
Дзвінок Порошенка застав мене на півдні Йорданії.
Недавно я ще раз аналізував ту розмову. Можливо, у глибині душі я погодився на пропозицію Президента майже відразу. Були три міркування, які й зумовили моє «так».
По-перше, враження від ізраїльського патріотизму зримувалися з пореволюційною ейфорією в Києві, з відчуттям того, що перед Україною і моїм поколінням відкрилися геть небувалі перспективи. Ми можемо змінити країну, зробити її відкритою, комфортною для бізнесу і звичайних громадян.
По-друге, я сприйняв пропозицію як управлінський виклик. Так, я керував найбільшим в Україні медіахолдингом, але держава – найбільша організація, яку тільки можна уявити. Такий шанс трапляється раз у житті. Сюди ж примішувався й інший мотив: скільки можна критикувати тих, хто нами керує? Не подобається – спробуй зробити краще.
Нарешті, особистий чинник. Я завжди глибоко поважав Петра Порошенка. Мені хотілося йому допомогти.
Якби я знав те, що знаю сьогодні, чи прийняв би я інше рішення? Я, як, мабуть, і переважна більшість інших українців, не передбачав, що антитерористична операція на Донбасі переросте у справжню війну. Другою помилкою в оцінці ситуації був надмірний оптимізм щодо економічних перспектив. Зокрема, я недооцінював ступінь неефективності держсектора. Цю хибну думку поділяв зі мною багато хто, тим більше що привід до оптимізму давав і Міжнародний валютний фонд, який 30 квітня 2014 року схвалив нову програму підтримки України – першу після чотирирічної перерви. Це означало,