До лампади…
Душа спорожніла. Наче її підмели. Чи побувала податкова.
Зміна смуг.
Зебра життя.
Закон.
– А в тебе є «мартині»? – підморгнув Ігор, криво посміхнувшись.
– Немає… – Слова випали, грюкнувши об підлогу. І соломки ніхто не підстелив.
– Поважаю. – Вуха Ігоря майже з’єдналися з ротом.
– Отож, – розчаровано закивав Лисиця.
До матеріалів повертатися не хотілось. Думки лишилися за дверима. От уже ж механізм!.. Але хочеш чи не хочеш, а справи самі з місця не зрушать. Берись за рукави…
Та завадив новий стукіт. Прозвучав як знущання: неповторне двічі не повторюється.
Богдан ізнехотя відчинив. Підняв очі від підлоги, звів на «стукача» і… О боже! Винятки ніхто не скасовував. У проймі знову засяяло. Та сама «богиня» ще раз змусила серце гасати.
– Е-е-е, – почала дівчина й прошила усмішкою розгубленого бовдура навиліт, – а мед точно є?
– Ну-у-у, – заклинило Богдана. – Звісно. – Розклинення сталося різко. – Усе – по-чесному. – Розвів руки.
– Квітковий чи гречаний? – з недовірою поцікавилася «богиня».
Питання вимкнуло в голові світло. Підступно. Без попередження. Чи пробки перегоріли? Так наче ж автоматика…
– Не знаю… – Без світла в голові змогло народитися тільки це.
Дівчина задумалась. Надягнувши маску інтриганки. І що ж далі?
– Тоді – до побачення. – Красуня розвернулася й рішуче пішла.
Скарбничка, що так несподівано знайшлася, гупнула об кахляну підлогу й розлетілася на «запчастини». А всередині – порожньо…
«Найнялася чи що? – почав гнівитися професор. – Знущається тільки! Працювати не дає…»
Дверима гупнув з більшою силою. Хоча… у чому ж вони винні? Одвіркам перепало найбільше.
– Таку чаєм не заманиш, – розчаровано сказав Марченко, коли бовдур-казанова повернувся до столу. – Делікатеси тут треба вищого розряду.
– А розмова інтелектуальна вже й не цінується? – запитав Богдан для годиться, бо сам усе чудово розумів. Фраза відганяла минулим століттям. І – хронічним «ботанізмом». Найгіршим, що може трапитися із сучасним залицяльником.
Марченко похитав головою і сказав:
– Навіть з чаєм і медом на додачу. «Не той тепер Миргород…»
– «Трактор в полі дир-дир-дир»[15], – перекривив професор. Цього Ігор очікував найменше. А Лисиця з удаваним сумом додав: – Не наш сьогодні день.
– Усе ще попереду, – підморгнув донкор.
– Побачимо.
Богдан зціпив зуби і знову схилився над матеріалами. Узяв інформаційну довідку.
– Так… Ну, і хто ж там він у нас? – Почухав потилицю. – Ага. Кречет Костянтин Петрович. Двадцять вісім років. Розлучений. Власник студії тату «Rarity» й, за неофіційними даними, бару-пабу «Ричард». Жив сам. Батьки померли кілька років тому. Народився в Торезі Донецької області. Пізніше переїхали в Донецьк. Випускник сімдесятої