з очима. Не побачив? Не догледів? Гм… Татуювальник і очі. Вони для нього – один з «інструментів». Усе правильно. Дав маху в роботі. Зробив неякісно. От і одержуй.
Картинка ожила. Грубий гевал з ножем. Тримає Кречета за довге волосся. «Ти сліпий? Не добачаєш, що таку фігню зробив? Як мені з такою шнягою жити? Га?» І – на! Лови справедливу відплату. В обидві руки. Логіка десь така. І життя для такого «крутого мена» нічого не варте. Чуже життя. Головне ж – це його «поняття». Саме за ними він і живе. І світ вимірює ними. Отже, клієнти? Шукати треба там? Правда, вбивці серед них може й не бути. Але замовник… Гм… А якщо заніс хворобу? Та ні. Це ж бізнес. А такий, як у Кречета, – серйозний. І тут проколів бути не може. Клієнти ж – насамперед! Сто разів перестрахується, а престиж фірми збереже. Він же як повітря. Задихнешся без нього. Хоча… Якщо дружив з наркотиками, до всього міг докотитися. І до проколу теж. А може бути й таке, що клієнт захворів, а татуювальник тут – «жодним боком». Але його роблять крайнім. І весь гнів виміщують на ньому. Так… Купа варіантів. А залізні факти такі: професійний удар ножем, не-пограбування, виколоті очі. Убили, щоб убити? А очі… Ритуал? Боявся, що залишиться в очах його «фото»? Така помста? Поки думається тільки про таке.
Ще переглянув кілька фоток із Кречетової студії. Побачив обладнання (спеціальні стільці, складані кушетки-крісла, столи, заставлені різноманітним причандаллям (машинки, флакони з фарбами «Intenze», «Eternal Ink», «Dynamic», «Starbright», баночки зі знеболювальними мазями), «жіночий» манекен, фотографії татуювань на стінах, кілька каталогів (один розгорнутий). Але думалка вже відмовлялася думати. Гаразд. Час у люлю. Через душ. І на кілька годин – «солодке забуття». Чи думки й уві сні не відпустять? Та ні. Колись співали у пісні: «Вночі треба спати». Побачимо…
У душ кроком руш!
Розділ 5. Два улуни і люйча
Прокинувся о сьомій. Можна б іще поніжитись, але виколоті очі Кречета кликали. Сурмили в сурми. Барабанили в барабани. Брали за комір і пнулися витягти з-під лагідної ковдри. І як не хотілося «ще», таки підвівся. Заспаними очима глипнув на цей жорстокий світ, що нахабно відривав його від найсолодшої у світі роботи. І хоч світ постав перед очима лише втиснутим у готельний номер, гнів на нього був таким же великим, як і він – безкрайній – увесь. Постояв. Протер «ілюмінатори». Потягнувся й позіхнув. Гаразд. Усе ж таки не відсипатися приїхав. За тридев’ять земель. Ворушись!
Звичними рухами почав розминати тіло. За кілька хвилин відчув, як прокинулась уже й кров. Чудово. Нехай працює. Треба бути в тонусі. Сьогодні ж нових дубів вивертати. Чи не так, «пане вернидубе»?
Подзвонив до Марченка. Не розбудив. Той уже давно на ногах. Сказав, що за годинку заїде. Чудово. Можна не поспішати. Але й ґав не ловити.
Почав наводити на собі лад. Вийшло. Можеш уливатися в людство.
Тепер поснідати. А там і донкора «лачетті» принесе. І вже разом – до Термінатора. Гм…