вибухнув наляканий Олег.
– Думав, що добре підмів і все почистив? – шпигонув професор. – Думав, що розумніший за всіх?
– Я тут узагалі ніяким боком! – почав кричати екс-зек.
– Розкажеш це попу на сповіді, – теж підвищив тон Лисиця. – Чи колегам. У камері. Коли на другу «ходку» пошкандибаєш.
– Та клянусь! – наче виплюнув крізь зуби Приймак.
– Коли кривоприсягаєш, лихо до себе кличеш, – повчально видав професор.
– Чесно, – поклав руку на серце колишній спецпризначенець. – Я його не вбивав. Ось вам хрест. – І справді махнув рукою біля голови й далі.
– А хто? – натиснув Ігор.
– Не знаю.
– А чому ж заховався, кінці всі обрізав? – наче притиснув до стіни донкор.
– Нічого я не обрізав, – обурився Олег. – Якби обрізав, в Інки б не сидів. Десь би замулився на хазі. Балдою б поворушив.
– А може, навпаки? – твердо сказав «своє слово» Богдан. – Тут засів, щоб ніби гарантія? Відправив Кречета на той світ, а нам тут баланду женеш[48].
– Нічого я не жену.
– А, до речі, чому ж нікому не сказав, що тут? – поцікавився Ігор.
– Забухав.
– Алкоголік? – зробив відкриття Лисиця, чмихнувши.
– Ні, – ображено відповів екс-зек.
– А чому ж забухав? – не заспокоювався професор.
– Депресуха в мене… – промимрив Приймак. – «Стратив» я…
– Що це значить? – не зрозумів Марченко.
– Іннок сказала, – почав пояснювати «допитуваний», – щоб я у Костяна, чоловіка її колишнього, Кречета ж, грошей «віджав». Бо він жлоб. Розійшовся з нею, а бабла не відстібає. Сам же «варить» нормально. На татухах. І в барі. Лопатою гребе, мудак.
– І? – підігнав, ніби лозиною, Лисиця.
– Ну, почухав я до нього…
– Коли? – запитав Ігор.
– Недавно… – відвернувся Олег.
– Точніше! – почав тиснути донкор.
– Сімнадцятого…
– Тобто… того дня, коли його вбили?! – зробив ще одне відкриття Богдан.
– Ну… ви-и-ихо-о-одить… – знов запрацювало гальмо у Приймака. Обличчя блідшало.
– Цій казочці не повірять навіть діти, – єхидно посміхнувся Марченко.
– Зуб даю! – став заводитись екс-зек.
– О’кей, – зупинив «небажані процеси» Лисиця. – Прийшов ти до нього…
– Ага, пригріб, значить, туди, у студію ж, і кажу, що він «не по поняттям» робить. Колишній своїй треба «відстібати». Житуха яка важка зараз.
– А він? – запитав донкор.
– Послав мене, – із задавненою образою відповів Олег.
– Далеко? – вирвалось у Богдана.
– Самі знаєте куди…
– Правильно зробив, – сказав твердо Марченко.
– Чому це? – насторожився «посланий далеко».
– Бо… – відрізав донкор.
– Ясно, – незадоволено плямкнув Приймак.
– І що ти? – штрикнув Лисиця.
– «Поповз». А що було