сльози полегшення.
– Хотіли щось сказати? – почув він князевий голос. – Чи визнаєте вину свою?
– Визнаю свою вину, – швидко сказав він.
– Яка ж ваша вина?
– Все, що зволите, то і є моя вина, – так само швидко відказав Олізар.
– Ви хотіли тікати?
– Я хотів тікати.
– Чому?
– Хотів додому. Вісім років пробув у неволі. Я хотів побачити старого батька й матір свою.
– Чи не присягали ви, що ніколи не позбудетесь невільницького стану?
– Присягав, – сказав він крізь сльози.
– Ви ж навіть не розповіли нам до кінця своєї казки! – вигукнула пані Павучиха.
– Велика кара чекає на того, хто зважиться покинути це обійстя, – сказав Розенрох.
– Велика кара! – крикнули, як ворони, вартівники.
– Кара! – відгукнулися тонкі голоси дівчат. Розв’язали поворози, й Олізар покотився по драбині вниз. Перечепився через коловорот і впав лицем на м’яку, сиру землю.
– Чи помітили ви, що тут з вами обходяться милосердно? – спитав князь.
– Я зроблю все, що накажете! – пробурмотів Олізар.
– Може, вам нас жаль? – вкрадливо спитав князь.
– Мені жаль себе, – відказав Олізар.
– Те життя, що було за мурами, ви вигадали? – спитав, дивлячись на нього палаючими очицями, Розенрох.
– Я його вигадав, – відгукнувся Олізар.
Князь поплескав його по плечі.
– То тільки казка, авжеж? – спитав м’яко. – Цікава, це так, але всього того й справді не може бути. Я вами задоволений, ви не такий упертий і затятий, як це буває. Серед нас вам житиметься непогано. Ми навіть згодні повернути все, щоб було вам у нас звичніше…
– Я не зовсім вас розумію, пане Білинський, – сказав Олізар.
– Учинимо так, щоб були задоволені ви й ми, щоб переконалися: ми до вас милосердні. Посадимо вас за весло!
– Хочемо дослухати вашу оповідь, – докинула пані Павучиха.
– А після того? – спитав з надією Олізар.
– Після того? – перепитав князь і обвів усіх поглядом. Вартівники всміхнулися, хоч в очах у них плавала крига. Олізар здригнувся. – Чи знаєте, пані Павучихо, що буде після того? – спитав, князь.
– Тоді ми вас відпустимо, – сказала стара добродушно.
– Ви забуваєте про море вічної згуби, – мовив Розенрох. – Я зробив підрахунки й виявив, що воно має бути не далі, як за цими стінами. Для того, щоб визначити точну відстань, треба трохи попрацювати головою: відрахувати з року всі нещасливі цифри, додати до того відомі індиктіони, а тоді відняти число року біжучого. В остачі лишиться число відправне, воно, коли забрати від нього число днів, що залишилося прожити в цьому році, а додати число днів прожитих, і визначатиме відстань до того моря. Ви мене розумієте, пане Носиловичу? Море вічної згуби кличе людей і духів, воно поглинає усіх, а передусім мандрівників. Чи не людинолюбно буде з нашого боку застерегти вас од того? Вища воля, пане, у відсутності