залишіте для тьми!.. Наші старі мають право розважатися по-своєму – не перешкоджайте їм!..
8
Вже пішли й дівчата, а він все ще немов плив у тій-таки галері, з якої досі не могли вийти його думки. То була зупевно інша галера, галера без наглядачів та паші, на якій згоріли не тільки вітрила, а й тятиви та бичі. Вона мчала нерушною гладінню моря, і море цієї ночі було таке, немов покрилося льодом; галера ковзає по ньому швидше й швидше, як із крижаної гори; від того навісного руху свистить йому у вухах вітер, адже самотньо стоїть на палубі і до болю в очах видивляє землю. Небо засипане зорями, хоч кожна побільшена вдвічі, на небі тóму ані хмарини – літають, ріжучи ніч на великі адамашкові шматки, кажани – душі затонулих плавців. Він же хоче побачити острів у срібному від сяйва зір морі. Має той бути попереду, і він, здається, вгадує його обриси: острів-замок. По гребені – високий земляний вал, на якому обмазаний глиною частокіл, довкола – величезний розлив води; перед брамою – звідний міст, а біля нього вежа, де стоять нерухомо два вартівники. З острова вилітає білий птах, і тільки в той момент, коли вдаряє він уперше крильми, починає проявлятися острів і стає видимий для смертного ока. Птах летить надто швидко, в нього багато роботи! Всі самотні й покинуті, всі невільні й бідні, всі нещасні і скривджені, всі кволі й ниці гойдаються на хвилях цього моря кожен у своєму кораблі. Адже воно – море сну, море-міраж, як, зрештою, й самий острів, котрий так солодко їм примарюється…
Він прокинувся. Було в покої душно, наче знову збиралося на грозу. Захотілося пити, але не знав, де шукати воду. Встав: по підлозі довкола нього світилися золоті ґудзики, здавалося, за цей час, поки він тут, наросло їх більше. Обережно пішов між них, щоб не наступити – від вогню в покої мерехтіло легке сяйво. Він подумав, що двері можуть бути замкнені, але вони розчинилися з голосним рипом.
Завмер і прислухався. Дім спав. Дзвеніла тиша чи, може, бриніла натягнена над його ліжком сітка. Озирнувся: світилася ясним срібним світлом, химерно й правильно звита, і гучала так, наче сиділо на ній з десяток цвіркунів.
Олізар підійшов до вхідних дверей. Були відчинені, і він побачив крізь них зористе небо: зорі, як і вві сні, – побільшені вдвоє. На ґанку сиділа маленька скулена постать – Розенрох. Сидів, зігнутий і скам’янілий, прирослий до дощок, як гриб, що виростає тільки вночі.
– Дивлюсь, оце, пане, на небо, – сказав Розенрох спокійно, повертаючи голову в Олізаровий бік, – і мені страшно стає від тої безмежної просторіні. Часом я думаю, що ота безмежна просторінь і смерть – це одне і те ж, вам не здається? Я не можу спати, пане, вночі мене збуджують зорі й місяць. В такі ночі відчуваю в серці вищу й віщу мудрість. Є, пане, тридцять два шляхи премудрості, є десять сфер, з якими лучаться десять цифер, вони звуться ті сфери – сефирот. Знання про те, пане, – сокровенне, але, коли захочете, я викладу його вам, бо нам з вами прожити тут не одну ніч і не сто.
Олізар присів до нього на сходи.
– Я не збираюся у вас довго жити, – сказав він. – Звісно, погостюю з тиждень, якщо не утяжуватиму князя, але загалом переді мною