враз захрумтіли під пальцями. Каленик віз на батьківщину насіння: мальви, чорнобривці, барвінок, соняшник, калина… На самому споді намацав книгу. Потріпаний, зачитаний «Кобзар» розкрився у моїх руках, з нього випало кілька родинних фотокарток і картка паперу. З перших же слів стало зрозуміло, на що я натрапив, – це було розшифрування сигналів, які надходили з космосу.
Повідомлення – 1. Експедиція ТІ-НА-ТІ – 1918. Ви, як заплановано, набрали вигляду місцевих мешканців. Через помилку перетворилися в чотириногих гризунів. Апарат знищено під час сутички. Чекаємо підтвердження.
Повідомлення – 2. З членів експедиції 1918 року уже всі вимерли, окрім однієї особи, яка залишилася у своєму первісному стані. Решта народилися вже після аварії. Всього вас 800–850. Всі ви бажаєте повернутися на батьківщину. Чекаємо підтвердження.
Повідомлення – 3. На ваше прохання поселитися в околицях Ніди відповідаємо: цього міста вже немає. Назвіть іншу місцевість.
Повідомлення – 4. Гардія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.
Повідомлення – 5. Пеліфія відповідає: «Прийняти не можемо». Назвіть іншу місцевість.
Нижче – назви ще кількох міст, які відмовилися прийняти переселенців. Все це скидалося на поганий жарт. Очевидно, їхні земляки лише зволікали, поки йшли гарячі дебати, чи варто взагалі приймати переселенців. Що їх могло стримувати?
Минуло близько семи десятків років – час, за який життя на їхній планеті могло докорінно змінитися і, судячи з усього, не на краще. А тому ледве чи бажаними були б носії іншої культури, адже виховували їх батьки, котрі ще пам’ятали ліпші часи. Просячи назвати щоразу іншу місцевість, водночас екзаменували: наскільки добре знають майбутні репатріанти свою батьківщину.
Мої думки були перервані тоненьким квилінням. Я роззирнувся – на камінчику скулилося мале зайченя. Воно тремтіло й дивилося на мене так, як дивляться на єдину істоту, яка тобі близька, цей погляд був таким людським і жалібним, що клубок підкотився до горла, і я аж зуби зціпив, щоб не розревітися. Мене охопила неймовірна лють, я задер голову в небо, але воно було чисте й холодне.
Так ось чого метався той заєць. Ні, мабуть, зайчиха. Шукала дитину. Каленик намагався пояснити, що відлітати не можна, бо загубилася дитина. Але ті не зрозуміли. Як виявилося, на щастя.
Біліли розсипані пакети – мальви, соняшник, калина…
Я зібрав їх і поскладав у наплічник.
Все.
Що я можу ще зробити?
Зайченя довірливо пішло до мене на руки, його тепле налякане тільце пригорнулося до мене. Я підібрав наплічника і покинув долину.
Вже прокинулись хутори, і коли я вийшов нагору, то почув кукурікання півнів, валування собак та чмихання моторів.
Восьма година. Все спокійно.
Ця долина настільки глибока і віддалена від хуторів, що ні вибуху, ні сліпучого спалаху вогню ніхто й не помітив. Чорна широка вирва залишилась на місці, де стояла літаюча тарілка, а її розметані рештки згоріли дощенту.
Хто