align="center">
Беатріче: сутінки, холод
Стара Беатріче натягає ковдру на очі й теплим подихом зігріває себе.
Стара Беатріче намагається заснути і сном втамувати голод.
Вона також думає про річку, береги якої вкриті зеленими лозами, а на лозах – птахи і мушки барвисті, Беатріче пливе в голубому човні, пливе течією ріки і радіє ранковому сонцю, легенький туман клубочиться над водою, і тіло її таке ж легеньке, таке викохане й випещене, і кожен рух її – се помах крила пташиного…
Тільки уява її на цьому й закінчується, на більше вона не здатна, всеньке своє життя пробує вона дізнатися: а що далі? – і ніколи це їй не вдається. Залишається вона в тому човні на віки-вічні серед зелених лоз, серед пташок, сама наче пташка…
Та це ще не сон, це звичайна дрімота. І знову вона скулюється від холоду, і голодний живіт її втягує в себе ковдру, втягує кімнату, цілий будинок разом зі скрипучим флюгером на вершечку.
– ах як хочеться мені їсти —
– ах як хочеться мені тепла —
– ах чому я така стара – не потрібна нікому.
Місяць у вікні, стогне самотній лис,
я затуляю вікно: твій палець по шибі гуляв тут колись,
опівночі я затуляю вікно,
на підвіконні вмирає бджола,
сюрчить трава, і кумкає озерце на пустирі,
я затуляю серце прозорим крилом бджоли,
чую – ПОВЗЕ ДО МЕНЕ КРІЗЬ СТІНИ САМОТНІЙ ПОРАНЕНИЙ ЛИС.
Сад з головою, повною птахів, глибоко вдихає і видихає нічне повітря. Над деревами і дахами пливе дощ і думає собі – чи піти йому вниз, чи не піти…
Беатріче вилазить з постелі, суне до шафи і порпається в шматті. Знаходить бавовняну хустку з безліччю дір і обв’язує нею крижі. Знову лягає в ліжко. Під ковдрою задирає сорочку і чухає стегно, а воно ще дужче свербить, і пальці ковзають по спітнілій гарячій шкірі. Нарешті стегно заспокоюється.
Завтра помиюся завтра помиюся завтра помиюся завтра завтра
Багато років тому вона зводила з розуму своїх коханців. Молодий Дж. М. сконав-таки на ній, на її тілі, знемігши від надміру любові. Спочатку Беатріче помітила в куточку його вуст тонесеньку цівочку крові. Кров витекла на підборіддя і капнула їй на шию, але він так розшаленів, що зовсім перестав бачити під собою жінку, чути її крик. Раптом побачив перегони – його здоганяють, він мчить щодуху, кінь сопе, і клапті піни розлітаються на боки, втечу, втечу, втечу…
Тоді йому з вуст – цілий потік крові. Вуста перетворилися у велику червону троянду… втечу втечу втечу втечу втечу втечу… втечу?
Я зводила і розводила ноги, усе своє життя тільки те й робила…
А потім усе те згасло, і вже років зо двадцять вона живе спогадами, інколи проведе рукою по животу, натисне пальцями там, тут – нічого не чує, натисне сильніше там, тут – нічого не чує, тихенько плаче, пальці біля ніздрів – запах гострий, пальці поверх ковдри – запах дощу, пальці на стелі – запах павуків.
Зводила ноги, розводила… Впускала в себе місяця, випускала…
Дощ подумав: десь далі впаду. Сад подумав: заснути, чи що? Озеро кумкало, кумкало, трава сюрчала-сюрчала…
завтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтрапомиюсязавтра
Підійшли