стіну, даю місце тим, що прибирають. Ні, мені не треба пояснювати. Хай вони роблять те, що роблять, а я їм не заважатиму, їх багато, вони дуже пильні, не обминуть порошинки, віники, наче птахи, пурхають у їхніх руках. Все, що непотрібне, все, що не на місці, зникає.
– Дозвольте пройти…
Я даю пройти. Повз мене виносять щось велике і громіздке, з нього вивалились двері, вони вдаряють мене по руці, мені боляче, але я всміхаюся, щоб вони не помітили, як мені боляче.
– Ми вас не вдарили?
– Ні-ні, що ви! Ради бога!
На мешти мені осідає порошинка.
– Дозвольте.
– Ах, які ви милі!
Порошинка зникає з мештів, віник, проїхавшись по них, залишає мокру біляву смугу. Проте я все одно дякую. Я б дякував навіть тоді, коли б це трапилося не на мештах, а на моєму обличчі. Що-що, а покірної усмішки їм нізащо не вдалося б змити.
Вони порядкують навколо мене не тільки вдень, але й уночі, навіть коли я сплю і бачу цікаві сни, хтось дбайливо прибирає все, що не на місці, а вранці, щойно продерши очі, я дякую. Якби я їх побачив у ту мить, то вклонився б низько-низько, я навчився вже вклонятись, їм це байдуже, їм усі вклоняються, вони звикли вже. Навіть оком не зморгнуть. А мені – приємність.
Ось порошинка! Дивіться, яка хитра, – у шпарку сховалася. А ви її віничком, віничком! А не ховайся, а не хитруй! Віничком не бере? Дайте я язиком!.. Ні-ні, не перечте, мені це за милу душу! Мені це приємно! Ось вона вже на кінчику язика. Ну навіщо ж руками? Руки ваші призначені для чогось високого. Краще мітлою, еге, воно й зручніше. А мені – приємність! Та я б не то що, я б зубами її вигриз, ту порошинку.
– Гей, давай дорогу! Чого став!
Даю-даю, хіба я що? Я нічого. Прибирайте. Порядок – святе діло. Все, що не на місці, – геть!
Знову несуть щось велике. На цей раз двері причинені. Причинені тому, що там хтось сидить. Когось виносять, а він мовчить. Якби мене виносили, я б теж мовчав. А чого шуміти? Якщо тебе виносять, значить, ти вже непотрібний або шкідливий. Тому треба робити все тільки так, аби вони були задоволені, щоб у них ніколи не виникло потреби тицьнути мені під носа кулак. Адже вони прибирають довкола, трудяться, а я, сякий-такий, дозволяю свинити. Я заважаю їм. Я їм більше заважаю, ніж та порошина. Треба побачити їхнього начальника і сказати про це все.
Я скажу: розумію вас і всім серцем… ні, краще – всією душею вам відданий, бо знаю, що порядок – це все. Якби ви не підмітали тут щодня і не прибирали, то життя зникло б. Адже так важливо очистити вчасно суспільство від різного непотребу, який його тільки обтяжує. А я, коли пам’ятаєте, навіть язиком теє… порошинки злизував. Я не з бридливих. Задля загального добра нічого не пожалію… Я можу – і вклонюся – стати віником… І ще нижче вклонюся. Це їм повинно сподобатися… Еге, це мені велика честь! Можу ще бути клямкою і відчиняти перед вами двері, щоби ви рук своїх не притомили… Більше нічим не зможу бути. Такий, як оце зараз перед вами, я нікому не потрібний, зайвий. Найменша порошинка має більше підстав бути там, де вона є, аніж я… Але хто ж у них начальник?
– Прошу вибачити… Я, злиденний і ниций, посмів турбувати вас…
– Чого