Юрий Винничук

Місце для дракона


Скачать книгу

тобі не довіряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить мені було помилитися, а ти вже бурчиш.

      – Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволік сюди зовсім необдумано.

      – От-от… Занадто я довіряв тобі.

      – Це просто безглуздо, аби двоє самотніх людей не довіряли одне одному, опинившись у повній ізоляції.

      – Нічого собі повна ізоляція. Кожної хвилі нас можуть оточити і забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою підлу суть.

      – Боже мій. Отак ні сіло ні впало мене принижують на твоїх очах!

      – До кого ти звертаєшся?

      – До Бога.

      – А чому дивишся в небо?

      – А ніби куди я маю дивитися? Він же там!

      – Ти впевнений? Уяви собі, якби ти був Богом, то чи не було б тобі зручніше спостерігати за людьми, лежачи горілиць на канапі, а над тобою вгорі весь людський мурашник, мов на долоні? Аніж лежати на животі, звісивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливає…

      – І справді… На канапі лежати зручніше. Тоді виходить, що коли ми до нього звертаємось, то треба дивитися собі під ноги?

      – Виходить, що так. До речі, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покірливішій поставі, аніж задерти голову й випнувши груди…

      – Ага… і справді…

      – Проте можеш мене й не слухати. Просто – це мій Бог звик лежати на канапі, а твій – цілком можливо – на животі.

      – Не займайся блюзнірством! Як можна таке говорити?

      – Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.

      – У мене вони й так напружені до краю. Якщо ми не врятуємось, нас чекатиме щось страшне.

      – Не думаю… Найбільше, що може статися – це повиймають наші скелети і виставлять у музеї.

      – Ну й дурний же ти… як… як… надувний телевізор. Кому наші кривулі потрібні?

      – А їх випрямлять! Ще й як випрямлять!

      – Особливо твій.

      – Що ти маєш до мого скелета? Він не кривіший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про наші скелети?

      Пустище колись було куди меншим, навіть зовсім маленьким, але поступово росло і росло в міру збільшення різного паперу. Особливо на розміри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змітаючи всі інші папери зі свого шляху. Ці гроші принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владність і пиха, навіть вітер не кидався на них з таким завзяттям, як на всі інші папери, а навпаки ставав покірним і зовсім свійським, мовби вислужуючись задля великої нагороди, якою могли його прибульці обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися їхнім шелестом, хрумкотіти й шурхати, шемрати і шовгати…

      – Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привів?

      – Бо я думав – це єдине місце для схову… Колись давно, ще в дитинстві паперу тут було стільки, що з головою… Територія, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мій! Ми тут гралися в піжмурки. Весело було… Особливо, коли когось із нас так і не вдавалося відшукати. Лише з моїх друзів дитинства