тобі не довіряв. Аж тепер ти себе проявив. Досить мені було помилитися, а ти вже бурчиш.
– Хто бурчить? Дурний. Я лиш кажу, що ти мене заволік сюди зовсім необдумано.
– От-от… Занадто я довіряв тобі.
– Це просто безглуздо, аби двоє самотніх людей не довіряли одне одному, опинившись у повній ізоляції.
– Нічого собі повна ізоляція. Кожної хвилі нас можуть оточити і забрати в полон. І там ти покажеш ще раз свою підлу суть.
– Боже мій. Отак ні сіло ні впало мене принижують на твоїх очах!
– До кого ти звертаєшся?
– До Бога.
– А чому дивишся в небо?
– А ніби куди я маю дивитися? Він же там!
– Ти впевнений? Уяви собі, якби ти був Богом, то чи не було б тобі зручніше спостерігати за людьми, лежачи горілиць на канапі, а над тобою вгорі весь людський мурашник, мов на долоні? Аніж лежати на животі, звісивши голову з хмари так, що аж кров у голову приливає…
– І справді… На канапі лежати зручніше. Тоді виходить, що коли ми до нього звертаємось, то треба дивитися собі під ноги?
– Виходить, що так. До речі, звертаючи молитву донизу, будеш стояти у набагато покірливішій поставі, аніж задерти голову й випнувши груди…
– Ага… і справді…
– Проте можеш мене й не слухати. Просто – це мій Бог звик лежати на канапі, а твій – цілком можливо – на животі.
– Не займайся блюзнірством! Як можна таке говорити?
– Перед очима небезпеки не зашкодить потренувати нерви.
– У мене вони й так напружені до краю. Якщо ми не врятуємось, нас чекатиме щось страшне.
– Не думаю… Найбільше, що може статися – це повиймають наші скелети і виставлять у музеї.
– Ну й дурний же ти… як… як… надувний телевізор. Кому наші кривулі потрібні?
– А їх випрямлять! Ще й як випрямлять!
– Особливо твій.
– Що ти маєш до мого скелета? Він не кривіший за твого! Чи ми приперлися сюди, щоб сперечатися про наші скелети?
Пустище колись було куди меншим, навіть зовсім маленьким, але поступово росло і росло в міру збільшення різного паперу. Особливо на розміри пустища вплинула поява паперових грошей, що насунули сюди, наче дюни, змітаючи всі інші папери зі свого шляху. Ці гроші принесли з собою якийсь незвичний шерех, у чому вчувалася владність і пиха, навіть вітер не кидався на них з таким завзяттям, як на всі інші папери, а навпаки ставав покірним і зовсім свійським, мовби вислужуючись задля великої нагороди, якою могли його прибульці обдарувати, а саме дозволити пестити себе, гратися їхнім шелестом, хрумкотіти й шурхати, шемрати і шовгати…
– Я хочу сховатися! А тут нема де! Чого ти мене сюди привів?
– Бо я думав – це єдине місце для схову… Колись давно, ще в дитинстві паперу тут було стільки, що з головою… Територія, щоправда, не була аж така велика як тепер, але паперу, паперу, паперу!.. Боже мій! Ми тут гралися в піжмурки. Весело було… Особливо, коли когось із нас так і не вдавалося відшукати. Лише з моїх друзів дитинства