А тепер, коли все це на смітнику, інтерес відразу й пропав.
– Значить, тут, якби попорпатися, то знайти б можна хто на кого теє…
– …доноси писав? Аякже! Все тут лежить, дослідника свого чекає.
– Чого ж вони… чого вони так…
– Що таке? Чому ти зблід?
– …взяли та й викинули… ні, щоб спалити… викинули отаке на смітник… а скільки ж праці пішло…
– І що воно тебе турбує. Мене от аніскілечки не хвилює. Хай гниє. Кому треба, піде та й випорпає… А ще як старі гроші відмінили – ого-го, скільки сюди вантажівок поперло з грошвою! Так і сипали, так і сипали, а вітер же все згрібав і котив, котив, наче хвилі в степу… Красота!
Пустище й справді обміліло, намоклі папери гнили й збивалися з землею, нових паперів давно вже не завозили і, здавалося, мине трохи часу й усе це перетвориться на просторе болото, в глибині якого триватимуть якісь таємні хімічні процеси, випродуковуючи задушливі гази смороду.
– Але послухай… зі мною було таке… на заводі пропав якийсь прилад… не пам’ятаю який… одним словом міліціонери прийшли під цим приводом до мене… а я жив тоді в гуртожитку… прийшли і так між іншим книжки переглянули… і знайшли…
– Знайшли? Що ти не кажеш? Ні, не повірю!
– А от знайшли… дві отакі книжки… то ще мого діда… мовляв, антирадянські…
– Що? В тебе? Антирадянські?
– Це вони так сказали… а насправді ці книжки видані ще тоді, коли ніякою радянщиною й не пахло… Забрали вони ті книжки… а за пару днів мене викликали в кабінет парторга… там сидів якийсь… у цивільному… от він і повів зі мною бесіду… спочатку про ті книжечки і що за такі речі я ого-го як загримлю, бо ж давав їх читати, а це вже поширення ворожої літератури, пропаганда антирадянщини… я перелякався – смерть як… Боже мій, кажу, та я ж нічого такого… та я в житті ніколи, щоб… Е ні, каже він… провина твоя доведена, підсудне діло… три роки найменше… А я ж молодий ще був, перелякався, навіть сльозу пустив, думаю, пожаліє. Кажу… Простіть! Не буду більше! А книжечки ці заберіть! Щоб я їх не бачив… Тільки простіть, бо це ж я по простоті душевній…
– А він?
– А він… каже… добре, на перший раз, але тільки в тому випадку, якщо ти нам будеш помагати… розумієш?… помагати… Ну що, думаю, страшного – помагати? Нічого страшного…
– І ти погодився?
– А що я мав робити… Тюрма ж світила… Після того я зустрічався з ним щотижня… він мене запитував, я відповідав, а вкінці те все треба було записати на папері…
– І про що він тебе запитував?
– Про… про моїх знайомих… я мусив їх тепер дуже часто провідувати… я раніше до них так часто не ходив… а тепер тільки те й робив, що від одного до другого… а його все цікавило – як вони з жінками живуть, як вони до тещ своїх ставляться… не тільки про їхні політичні погляди, не тільки…
– І ти все те старанно записував?
– Звичайно… і тоді зі мною сталося оце… почав рости горб, а сам я – всихати…
– Дивно…