обтяжливе розлучення батьків або підсвідомий страх матері втратити молодшу, хворобливу дитину призвели до того, що дитинство маленького Миколи було незвичним для села: тримався він осторонь, спілкувався тільки зі своїми двоюрідними сестрами, та й то рідко. Гуляти також не любив: його ледь не силоміць виганяли «дихати повітрям», особливо взимку. Амосов згодом писав, що це, скоріш за все, відіграло позитивну роль: «Самотність формувала розум. Тепер багато говорять про «розвиткові ігри», включно з комп’ютерними. У мене не було навіть іграшок, хіба що глиняний свищик від приїжджих торговців горщиками, які продавали з підвод».
Так Микола й пішов до школи: самотній, без друзів, адже навіть сусідських дітей він бачив лише здаля. «Ну просто панич! Читати-писати не вмів. Пам’ятаю тільки, що багато малював, фантазував». Але школа стала для хлопчика подією. Учителів було мало, тому одна вчителька вчила два класи: перший і третій. Амосова посадили зі старшими, позаяк перший клас був переповнений і місця там не було. Микола швидко вивчив літери і почав читати не гірше за третьокласників, що сиділи поряд. Через три місяці він подужав «Робінзона Крузо».
Проте спочатку школа йому не сподобалася: багато галасу, діти всі незнайомі, пустують, контакту в Миколки ні з ким не було, навіть на перервах він намагався не виходити з-за парти. Однак до зими освоївся. А першого ж шкільного літа «панство» вивітрилося з нього остаточно: усі дні проводив з новими товаришами, бігали босоніж, ловили рибу – словом, він відчув усі радощі сільських хлопчаків незалежно від епохи. Як потім згадував Амосов, нічого визначного в його сільському дитинстві не було – річка, ліс, луки, ігри; лідером стосовно забав Микола не був, але його поважали, бо він гарно вчився. Влітку, як завжди, багато роботи: косовиця, жнива, молотьба – від моменту, коли батько залишив їх, Микола став головним працівником у родині.
Не дивлячись на дитячу активність, Амосов усе ж залишався незграбним, як потім сам це визнавав: «Своєчасно не були опрацьовані «рухові програми». Не навчився плавати, не бився, погано грав у «городки», «в лапту», не вмів їздити на велосипеді, танцювати. Завжди відчував свою меншовартість. Дивуюся, як я взагалі став хірургом: це ж така делікатна робота!»
Коли Амосов пішов у другий клас, відкрили нову школу – на відстані кілометра від села. Добиратися туди було складніше, але хлопчаки сприймали все це як нову гру з пригодами: взимку – хуртовини, кучугури, весною, в час повені – переправа човном. Амосов досить пристойно опанував веслування, навіть навчився веслувати на байдарці, як сам визнавав, цілком професійно!
Як уже згадувалося, Амосов навчався добре, але при загальній бідності школи давалося це нелегко – бракувало підручників, паперу, а в молоденьких учительок – уміння викладати. Зрештою, першу вчительку – Серафиму Петрівну, він згадував охоче. У четвертий клас Амосов і товариші пішли вчитися до «міністерської» школи на протилежному кінці села. Там спочатку також не обійшлося без труднощів: село було