Петро Лущик

Настане день, закінчиться війна…


Скачать книгу

познімав з сідла амуніцію і зброю, звільнив Карту від сідла.

      – Незручне сідло, – професійно зауважив Іван. – Натирає коня.

      – Не ти перший це помітив, – сказав Теодор.

      – Тоді чому…

      – Не міняють? А хто їх там у Відні розбере! Сказали їздити так – ми і їздимо, а що коні терплять при цьому, нікому до цього діла немає.

      Іван повів Карту до стайні, де, почувши незнайомця, заржали коні, а Теодор, нарешті, зняв шолом. Він пошукав, де можна було б покласти його, і зустрівся поглядом з благальними очима Юрка. Не кажучи нічого, почепив шолом на голову молодшого брата. Голова зникла зовсім.

      – Дорку, іди до хати! – нагадала мати. – Настуню, допоможи мені поставити щось на стіл.

      Мама взяла відро з молоком і разом з невісткою зникла за дверима. Теодор почекав Івана.

      – Господи! Добре як!

      На ці слова брат відповів:

      – Почекай, коли приїдеш назовсім. Тоді зрозумієш: все, що було з тобою раніше, залишилося в минулому і вже не повернеться. Вчені називають це депресією.

      – А ти? – здивувався Теодор.

      – І я також пережив це. А тобі, брате, буде важче.

      – Чому?

      – Я служив у піхоті. А ти у драгунах. Тобі важче повертатися до сільської роботи. Тим більше зі Львова.

      – Ну, це ще довго. Ще рік. Він, кажуть, найдовший.

      – Це точно, – згодився Іван. – То пішли до господи. А то мама знову розсердиться. Ти вже пробач, але я з Настунею зайняв твою кімнату.

      – Пробачив. Живіть поки що. А там розберемось.

      Юрко несміливо доторкнувся до його шаблі.

      – Дорку!

      – Ну?

      – Можна, я побіжу до хлопців? – благально запитав він.

      Старші брати переглянулися.

      – Звичайно, у шоломі, – здогадався Теодор.

      Юрко кивнув головою, від чого шолом накрив обличчя.

      – Ну, біжи, – згодився Теодор. – Тільки поверни його мені до завтра, а то який я драгун без шолома!

      Підтримуючи головний убір двома руками, Юрко кинувся на вулицю, де на поважній відстані вже чекали сусідські хлопчаки.

      – Як він? – запитав Теодор.

      – Нічого, роботящий, – відповів Іван. – Тільки вчиться не дуже. Пан вчитель каже, що неуважний на уроках. А я все-таки брат йому, а не батько! Ти б поговорив з ним. Може, тебе хоч послухає!

      – Спробую, – непевно сказав Теодор. – Пішли до хати.

      Брати загрузилися амуніцією і занесли її у сіни. Поклали на лавку. Теодор вибрав речовий мішок і гвинтівку і з ними зайшов у кімнату.

      За час його відсутності тут майже нічого на змінилося, лише стало дещо затишніше і на стіні з’явилися два портрети. На одному з них (маленькому) Теодор впізнав себе. Він сфотографувався у березні одразу після того, як став ґефрайтером. Мама повісила знімок над своїм ліжком.

      Другий, значно більший портрет висів на протилежній стіні. На ньому у військовій формі третього драгунського полку цісар Франц Йосиф Перший споглядав на життя своїх любих підданих.

      (Брат Іван повернувся з війська переконаним прихильником цісарської монархії. Видно, унтер-офіцер 89-го піхотного полку