Петро Лущик

Настане день, закінчиться війна…


Скачать книгу

лише ледь помітно кивнула.

      – От і добре! – зрадів Теодор. Він чомусь боявся, що дівчина відмовить йому. – Іди додому, підготуй батьків. А я скажу своїм.

      На цьому розійшлися. Теодор повагом крокував додому, неначе «порадний» господар, а Палазя побігла поділитися радісною звісткою з мамою.

      Пробігаючи повз ворота Процівих, вона наштовхнулася на Семка. Від несподіванки дівчина скрикнула:

      – Фу, злякав!

      Проців задоволено усміхнувся.

      – Куди так спішиш? – загородив він дорогу.

      – Семку, пусти!

      – Пущу, якщо прийдеш в неділю на танці. Прийдеш?

      Палазя якщо і ходила на танці, то не через Семка, і було дивним, що він ставив саме таку умову.

      – Ні, не прийду.

      – Чому? – удавано здивовано запитав Проців, хоч на іншу відповідь і не розраховував.

      – Заміж я виходжу, ось чому.

      Палазя сказала це і злякалася. Не своїх слів, а виразу обличчя сусіда. Усміхнена, дещо зневажлива маска враз неначе спала, і перед дівчиною з’явилося перекошене гнівом обличчя. Від несподіванки вона аж відступила на крок.

      – Заміж? – прошипів Семко. – За кого? За цього голодранця?

      – Ні, за Засмужного, – поправила Палазя.

      – Та я про нього і говорю.

      – Засмужні не бідні, і ти не маєш права називати їх голодранцями.

      – А які вони? Багаті? От ми багаті, а вони… Що їхні морги проти наших! Та ти у мене купалася б у маслі, а у них будеш гарцювати з ночі до ночі.

      – Не все, Семене, вимірюється моргами.

      – То ти вже вирішила?

      – У неділю чекаю сватів.

      Проців постояв ще якусь мить, потім криво усміхнувся і відступив вбік.

      – Тоді іди, – сказав він. – Але запам’ятай, що мене ви ще згадаєте і будете цілувати мені ноги.

      Злякана такими словами Палазя мовчки пройшла мимо.

      На Зелені свята після відправи Теодор Засмужний взяв з собою сусіда Василя – колишнього товариша батька – і з благословення мами попрямували до господи Паньків. Там на них вже чекали. У великій кімнаті за столом сиділи батьки Палазі. Сама дівчина скромно примостилася у кутку під піччю.

      Більше в хаті нікого не було. Старші дочки вже повиходили заміж, а брат Дмитро саме служив у війську.

      – Слава Ісусу Христу! – з порога привітався дядько Василь.

      – Навіки слава! – відповів господар. – Запрошуєм, дорогі гості, сісти за стіл.

      Теодор, який не любив довго тягнути ґуму, переглянувся з дядьком Василем, подивився на принишклу Палазю і з моста у воду випалив:

      – Дядьку Даниле! Віддайте за мене вашу дочку!

      Старий Панько, що приготувався до довгої словесної перепалки, усміхнувся у прокурені вуса, кивнув своїй жінці і лише сказав:

      – А бери!

      Тут занепокоївся вже Теодор. Він, зрештою, не сумнівався, що йому не відмовлять, але якось не солідно було прийти до хати нареченої і вийти від неї одразу. Навіть з позитивною відповіддю.

      Але Засмужний не розгубився. Він вийняв з кишені пляшку купленої у шинку горілки, поставив на стіл перед господарем