І я з великим задоволенням виконую цю почесну місію. Дозвольте, отче, привітати вас з таким визначним днем. І нехай Господь Бог і вас, отче, і тебе, богохранима паство, і всіх вас православних християн пом’яне у Царстві Своєму. Во ім’я Отця, і Сина і Святого Духа! Амінь!
З цими словами єпископ Костянтин Чехович почепив на груди отця Гавришкевича орден.
Розчулений парох пустив скупу сльозу. Йому доходило до вісімдесяти, він був хворий, побудова церкви підірвала його здоров’я, але отець не здавався, навіть сьогодні не дозволив нікому відправляти замість себе службу.
Він спробував підвестися з крісла, опершись на руку свого помічника. Побачивши це, єпископ Чехович владним рухом руки зупинив його.
– Отче! – сказав він. – Дозвольте мені наказати вам сидіти. Сьогодні ви – вищі від мене!
Ці слова вірні церкви зустріли оплесками.
Теодор Засмужний покинув церкву майже останнім. Просто раніше він не зміг це зробити. Уся площа перед церквою була вщерть заповнена народом. Слушно припустивши, що брат може знаходитися на тому самому місці, що і перед службою, він направився туди.
Майже одразу Теодор помітив маму. Вона стояла разом з сином Іваном і, щаслива, прихилилася до його плеча. Видно, всюдисущий Юрко таки зміг пробратися в натовпі до мами і повідомити радісну новину.
Марта сьогодні взагалі вважала себе тричі щасливою. По-перше, вона прийняла причастя з рук самого владики. По-друге, середній син Теодор у такий день вперше читав Апостола, а по-третє, старший син Іван прибув у відпустку. Вона із задоволенням ловила заздрісні погляди односельців і ще ближче тулилася до старшого сина.
З другого боку від Івана не відступав малий Юрко.
– Я сподіваюся, ви не забули, що у вас ще є середній син і брат? – з удаваною образою підступив до них Теодор.
– Ти ж з нами завжди, – примирливо відповіла мама. – А Іванко сьогодні знову їде.
– Нічого собі Іванко, – засміявся Теодор. – Я от думаю, чи і мене через три роки хтось назве Теодорко.
– Я назву, – подав голос Юрко.
– Ой, чого ж ми стоїмо, – похопилася Марта. – Іванкові скоро знову до війська. Хоч до хати зайде.
Іван запитливо подивився на Теодора. Той зрозумів його.
– Відвезу, – відповів він. – Обов’язково відвезу.
– Ну тоді поїхали.
Усі четверо попрямували до подвір’я школи, де на них чекали коні.
– Встиг поговорити? – тихо запитав брата Теодор.
– Тільки тоді, коли Юрко бігав за мамою, – відповів Іван. – А то тільки і було – де твій кріс? А де твої медалі? Останнім запитанням було, чи маю я шаблю і чи принесу її додому.
– І принесеш?
– Імперія збідніє, коли кожному вояку видаватимуть додому зброю. На знімку побачите.
З цією розмовою підійшли до коней.
У той час, як Теодор поправляв збрую, Іван допоміг мамі вилізти на воза.
Невдовзі розмістилися всі: старші брати сіли на передню лавку, мама з меншим – позаду. Теодор злегка