рідним. Після молебню у церкві, слів на дорогу – щирих та добрих отця і високомірних та зарозумілих війта – кавалькада рушила на захід, до гостинця. Матері витирали хустками сльози, батьки похмуро дивилися на синів і думали, що це від’їжджає робоча сила, яку треба кимось замінити, а хлопчаки ще довго бігли за возами.
Коли вони, зрештою, відстали, Іван повернувся до принишклих новобранців і усміхнувся.
– То як, хлопці, дрижаки відчуваєте?
– А ти яким був три роки тому? – відказав Теодор. – Можна подумати, тоді ти був спокійний.
– І я хвилювався, – признався Іван. – Не знав, що мене чекає, тому і хвилювався.
– То нам нічого боятися? – подав голос Бучма.
– Переживати, звичайно, треба, але боятися не варто.
– А що найважче в армії? – поцікавився Березовець.
– Дисципліна.
– А не муштра?
– Дисципліна, – повторив Іван. – Муштра, звичайно. Це і вставати зранку, і цілий день на плацу, і маневри, але і дотепер ви вставали ще до сходу сонця і увесь день працювали на полі.
– А дисципліна?
– Це найважче. Але якщо ви з першого дня зрозумієте, що командир завжди правий, навіть тоді, коли він не правий, служити вам буде неважко.
– От цікаво, куди нас направлять, – сказав Холод.
– Ясно куди, в піхоту. У наш вісімдесят дев’ятий полк, – відповів Іван.
– От добре було б потрапити в кавалерію, – замріяно мовив Максим. – В улани. Коні, шабля. А яка у них гарна форма!
Помовчали. Служити в уланах було мрією усіх юнаків Кам’янки, і не тільки її. Вважалося щастям потрапити в один з уланських полків. По-перше, саме такі хлопці були поза конкурсом на серця дівчат, а по-друге, служба в кавалерії була не така важка, як у піхоті, принаймні не треба було добиратися до місця маневрів пішки.
Їх розчарував Іван.
– Даремна надія, хлопці, – сказав він. – Останні п’ять років ніхто з нас, русинів я маю на увазі, в кавалерію не попадали. Лише поляки.
– А якщо знаєш польську мову? – запитав Максим і скоса подивився на Теодора.
– Її вам обов’язково треба знати. Або вивчити, – відповів Іван Засмужний. – Всі команди даватимуться німецькою, іноді польською.
– А якщо німецьку не знаємо? – поцікавився Йосип.
– Також не страшно. Основних команд небагато. Вивчите скоро.
– А якщо не вивчимо?
– Не хвилюйся – вивчиш. А якщо ні – «допоможуть».
Так за розмовою коротали час. Перед Липником вони нагнали таку ж, тільки більшу, кавалькаду з Добросина, а у самому селі до них приєдналися місцеві новобранці.
У Раву-Руську в’їхав обоз з двадцяти підвід. Іван впевнено правив його до потрібної споруди, де працювала комісія. Вже перший погляд на площу перед двоповерховим будинком викликав у хлопців захоплення. На площі неможливо було протовкнутися, стільки тут було возів, бричок і навіть карет.
Чіпке око Теодора відмітило, що прибулі юнаки