ься, а блідо-рожева сукня вкривається підступними плямами. Ну що ж, хіба це вперше?
Але стоп! Що це? Картинка змінюється, плівка перемотується назад і ось на пів шляху до мого грандіозного занурення з’являється він – чорноволосий красень. Його статура досить міцна аби схопити та втримати мене, при цьому навіть не похитнувшись Я із вдячністю побитої кішки дивлюся на нього, а він спускає мене з рук і ставить на землю.
– Вам треба бути обережнішою. – промовляє він мені низьким баритоном.
– Ага. – тільки й в змозі видавити я із себе, зачарована його голосом.
Він відходить від дверей, пропускаючи повз невдоволений натовп.
– Поставали на проході! – обурюється бабуся і штовхає мене у спину.
Я знову не втримуюсь на ногах і падаю в обійми незнайомця.
– Пробачте. – виправдовуюсь я. – Я ненавмисне.
– Пусте. – відповідає він і, схопивши мене на руки, переставляє на безпечну відстань. – Було б прикро якби ви зіпсували своє вбрання.
– Та! – кидаю я. – Мені не звикати.
– Тобто, ви вже не вперше падаєте у калюжу? – сміється він.
Але хіба це смішно?
– Я не лише падаю в калюжі. – гордо кажу я. – Зі мною багато й чого іншого трапляється.
– Тобто ви – майстер із потрапляння у халепи?
– Можна й так сказати. – сумно підтверджую я. – Але, до речі, це перший випадок за тиждень. Напевно, той, хто робить мені всі ці підступи, лише сьогодні повернувся з відпустки.
– О, то вас можна привітати?
На його вустах знову сяє посмішка і я автоматично посміхаюсь у відповідь. В голову раптово приходить неймовірна ідея.
– А ви б не могли на один день стати моїм кавалером?
Я обожнюю своїх подруг. Ми знайомі ще зі шкільних лав, тому знаємо одна одну, немов облуплених. Я ладна піти на все заради них. Та все ж таки інколи у мене виникає непереборне бажання вбити їх – і бажано всіх одразу.
Нас разом п’ятеро. Олеся подорослішала з нас найпершою – у сімнадцять років вона вийшла заміж, через пів року народила малюка. Зараз цьому шибенику сім років і він в змозі довести до істерики навіть найспокійнішу людину в світі. Та вона почуває себе щасливою. Ірка час від часу крутить короткі романи, притримуючись певних правил у виборі чоловіка. Він обов’язково має бути елегантним, щедрим, розумним, ввічливим, цікавим у спілкуванні… Та ще багато іншого. Ну а головне – статок. Як вона сама каже – з любим рай і в курені, якщо курінь на Балі.
Аня найближча мені – ми вдвох мріємо про благородних принців, про велику родину та будиночок за містом. А ще декількох собак різної породи. Єдина (і дуже вагома) наша відмінність полягає в Аніному нареченому – він у неї справжній, а не уявний, як у мене. Ну і Тоня – вперта, впевнена у собі, трішки самозакохана бізнес-леді. По закінченню школи, вона одразу ж пішла на роботу до адвокатської контори і зараз, отримуючи заочно вищу освіту, вже претендує на досить високу посаду. Кілька місяців тому вона одружилася з одним зі своїх клієнтів.
Сьогодні, у свій день народження, я не могла постати перед ними на самоті. По-перше, вони всі мали прийти зі своїми половинками і я, напевно б, почувала себе білою вороною серед них. А по-друге, я вже сказала їм, що маю кавалера. Хоч це і було брехнею, я вірила, що зможу якось вийти із ситуації. Невже доля, в нагороду за мої попередні негаразди, послала мені цього чоловіка? Я не тішилася ілюзіями щодо тривалих стосунків та раділа, що хоча б на один день звільнилася від надокучливих питань своїх подруг.
– Нарешті! – налетіла на мене Іра. – Ми гадали, що ти знову потрапила у неприємності.
Я перевела погляд на свого супутника, благаючи його мовчати. Сподіваюсь, він зрозуміє мої натяки і не розкаже про недавній інцидент.
– Та годі тобі! – підхопила весело Олеся. – Все з нею добре, хіба не бачиш?
– Дякувати Богу, що сьогодні твою сукню не зажувало в ескалатор. – влізла у розмову Тоня. – Нас би це не здивувало, а от, гадаю, чоловіки були б в шоці від напів оголеної іменинниці.
– Познайомтесь, це Богдан. – вирішивши не зважати на підколювання подруг, сказала я.
Мій новий знайомий тримався впевнено, гордо оглядаючи присутніх. Однією рукою він обіймав мене за талію.
– Радий знайомству. – гучно сказав він.
По черзі він кожному із чоловіків потиснув, а жінкам поцілував руки. Я здивувалась, що ще досі існують такі галантні особи і краєм ока помітила здивування своїх подруг. «Ну що, зробила я вас?» – переможно думала я, дивлячись на Богдана. Шкода тільки, що цей спектакль лише на один день.
– Як давно ви знайомі з нашою Вітою? – запитала як завжди говірка Олеся. – Вона у нас як партизан, витягнути з неї якісь подробиці неможливо.
– Не так давно, як ви гадаєте. – хитро відповів Богдан.
«Всього сорок хвилин» – подумала я і опустила очі донизу. І чому мої любі подруги так люблять про все допитуватись?
– А скільки вам років? – запитала в свою