що це від нього дитина. Чоловіки все одно не тямлять у термінах вагітності. Він здається солідним чоловіком.
– Так. – підтвердила подруга. – У нього своя фірма, є будинок в Києві… Але якби ти знала який він жмикрут! Я хотіла сьогодні ввечері порвати з ним.
– Ти сама знаєш як буде краще. Але завжди пам’ятай, що я поруч і в будь-якому випадку готова прийти тобі на допомогу.
– Як Чіп та Дейл? – усміхнулась вона.
– Скоріше як Гаєчка. – відповіла я, посміхаючись.
Її очі знову засяяли.
РОЗДІЛ 2
Мене нещадно вирвав з обіймів Морфея телефонний дзвінок. Голова була важкою (що не дивно, зважаючи на вчорашній вечір) і я навіть не змогла відкрити очі, щоб поглянути хто телефонує.
– Улльо. – сонно протягнула я.
Скоріше за все це одна з моїх товаришок по чарці бажає поцікавитись самопочуттям вчорашньої іменинниці.
– Вікторія, доброго ранку! – несподівано пролунав чоловічий голос. – Ти досі спиш?
– Завдяки вашому дзвінку вже прокинулась. – незадоволено відповіла я, не впізнаючи невидимого співрозмовника.
– Не думав, що виконуватиму роль будильника. – жартівливо сказав він і додав. – Тоді швидко підіймайся і приводь себе до ладу.
– А це взагалі хто? – нарешті здогадалась запитати я.
– Невже ти вже встигла забути чоловіка, який вчора так сумлінно виконував роль твого кавалера?
– Богдан? – одразу ж прокинулась я. – Звідки у тебе мій номер?
Я точно пам’ятала, що вчора ми спокійно розійшлися, не обмінявшись із ним контактами. Хоч я й хотіла з ним зустрітися ще раз, але не наважилась виступити ініціатором продовження нашого тимчасового знайомства.
– У наш час знайти номер необхідної тобі людини не так і важко. – загадково промовив він.
Я вирішила детально не розпитувати його – буде навіть цікавіше, якщо це залишиться його таємницею.
– То що, підеш зі мною на побачення?
– Коли? – відреагувала я, не приховуючи свого бажання побачити його.
– Сьогодні о четвертій. – проінструктував він. – У ботанічному саду якраз сезон цвітіння бузку. Ти ж не хочеш це пропустити?
– Є… – немов старий комп’ютер зависнула я. – Так, тобто ні…
«Ну ти й гальмо!» – крикнув чортик на моєму плечі. – «Коли ти вже навчишся виразно говорити?»
– Я так розумію це означає згоду?
– Анюта, привіт! – весело прощебетала я, наводячи останні риси в макіяжі. – Як твоя голова?
– Тріщить. – чесно відповіла вона, втомлено зітхаючи. – Алкоголь – це зло.
– А зло потрібно знищувати. – повторила я нашу улюблену фразу і поглянула на себе в дзеркало.
На щастя, макіяж вийшов чудово – не дуже яскраво аби зробити мене вульгарною, але й не настільки непоказним, аби я виглядала простачкою. Природній, майже мій щоденний макіяж. Хіба що не вистачає червоної помади – головної зброї, яку я використовую в особливих випадках. Хоча незрозуміло чому, адже вона так мені пасує…
– Що? –