ти там чужий…
Руфін (гірко).
Я знаю, я чужий… та я б лишився
стояти за порогом катакомбів
так, як стою вже здавна за порогом
душі твоєї, тільки ж боронити
тебе хоч до порога я здолаю,
дарма, що я чужий…
Прісцілла.
Прости мені,
не хтіла я тебе вразити словом.
Я знаю, ти здолаєш боронити,
а хто ж тебе самого оборонить?
Руфін.
Мене? Я хтів би знати, хто посміє
напасти на Руфіна?
Прісцілла.
Хто? – Закон.
Коли побачить хто й подасть до суду,
що ти вчащаєш на нічнії збори
громади потайної, – не вборонить
тебе ні зброя, ні одвага знана,
ні рід патриціанський… О Руфіне!
не можу я такого допустити!..
Увіходить раб, вносить світло і говорить, наче між іншим, байдужим голосом.
Раб.
Там чоловік якийсь прийшов до пані.
Руфін.
До мене, може?
Прісцілла (тихо до Руфіна).
Певно, хто з братів.
Руфін (до раба).
Веди сюди, се ти не розібрав.
Раб іде, мимрячи щось тихо про себе. Увіходить Парвус.
Парвус.
Мир сьому дому!
Прісцілла.
Мир тобі, мій брате!
Чом ти не був на службі божій?
Парвус (пошепки).
Що ж се?
Хіба Руфін вже наш?
Прісцілла.
Ще ні, на жаль.
Парвус.
Так що ж ти так одверто?
Прісцілла.
Чоловік мій
не зрадив ще нікого і не зрадить.
Як ти непевний, то й мені не вір, —
нічого я не крию від Руфіна.
Руфін.
Та я піду, щоб вам не заважати.
Парвус.
Ні, все одно. Гадаєш, я за себе
злякався, як спинив твою жону?
Я дбав за спільну справу. Що ж до мене,
я ідолянам не вступаю з шляху,
не час тепер мовчати. В нас тепер
іде свята війна за оборону
небесної держави, і боротись
ми всі за неї мусим до загину,
хто чим здолає, – хто вогнистим словом,
хто вчинками проречистими. Горе
байдужому! Лиху полову спалить
господь своїм вогнем.
Руфін.
Лиха полова,
то се, либонь, – такі, як я?
Парвус.
Із Савла
бог Павла виявив[2], то й над тобою
ще, може, бог колись покаже чудо.
Руфін.
Сказати правду, я не бачу дива
ніякого в настанні Павла з Савла.
Все, що мені доводилось читати
з листів сього тарсійського рубаки[3],
упевнило мене, що не змінилось
нічого в ньому після того «чуда»,
крім літери єдиної в іменні.
Прісцілла.
Що